Аркадій Фідлер - Оріноко

Самі індійці теж опинилися в скрутному становищі. В цій місцевості небезпечно, сусідство жорстоких іспанців було надзвичайно загрозливе. Залишатися тут означало самим затягти на своїй шиї петлю. Арасибо в чорних фарбах малював жорстокість людей із Соледад: вони дуже сильні; хочуть взяти всіх у жорстокі лабети; вони спритні розбійники, і до того ж у них на службі багато куманагото…

— А хто це такі? — поцікавився я.

— Куманагото — сусіднє плем'я індійців на заході, — пояснив мені Манаурі. — Це дикі і кровожерливі люди. Вони охоче пожирають ворогів, на яких завжди полюють.

— Не може бути?! Вони людожери?

— В повному розумінні цього слова, — запевнив вождь. — Ми здавна мали з ними багато клопоту, це справжні караїби.

— Хіба караїби такі люті?

— Люті й дикі. У караїбів багато племен, і всі люблять тільки грабувати, а не працювати па полі.

— А ви хіба не караїби? — недовірливо запитав я.

Манаурі, Арасибо і всі присутні індійці аж заніміли від образи. Як можна вважати їх за караїбів?

— Ні! — вигукнув Манаурі. — Цього, я бачу, ти ще не розумієш. Ми — араваки, плем'я, що має свої звичаї, ми обробляємо землю і з того живемо, а не тільки з лісу…

— Ага, я відразу так собі й подумав! — намагався я задобрити індійців.

Повертаючись до звістки про іспанців із Соледад, я подумав, що Арасибо, можливо, дещо перебільшив і згустив фарби для сильнішого враження, але якась частка правди в його словах була, і саме це всіх непокоїло.

Жінки, вперше на суші, зварили чудовий сніданок, для якого Арасибо — видно, завзятий мисливець за крокодилами — заготовив нам м'ясо каймана. Мені, признаюся, воно сподобалось — на смак було немов телятина, тільки трохи пахло болотом.

Одразу ж після сніданку всі, навіть жінки, зібралися в затінку біля одної з хатин на нараду. Думка була одностайна: якнайшвидше залишити цю місцевість і поспішити за рештою араваків, на південь. Але тут виникли різні міркування з приводу того, який обрати шлях: сушею чи морем. Я вважав за доцільніше йти морем: все-таки мені шкода було зручного і гарного корабля, захопленого у іспанців, адже я знав, що пізніше він міг би пригодитися мені для переправи з річки Померун на англійські острови. Та мої товариші були іншої думки. Вони боялися моря. Вчорашня грізна зустріч з іспанською бригантиною всім добре запам'яталась і навчила їх обережності. Індійці наполягали на своєму — йти навпростець сушею.

— Із шхуною чи без неї — ми завжди тобі допоможемо! — запевняв мене Манаурі.

— Повір нам, Яне! Ти повернешся на свої англійські острови!

— Вірю вам і розраховую на вашу допомогу, — відповів я. — Але ми маємо тут стільки майна, що на плечах не донесемо всього. І, крім того, понад тридцять рушниць, кілька десятків пістолетів. А порох, свинець? Що нам з ними робити? Хіба можна кинути таке добро? А ще ж треба взяти необхідний запас їжі.

Того, що говорив Арасибо про ранчо Соледад, а Манаурі — про індійців куманаготів, мені було досить, щоб добре уявити собі, яка це дика місцевість і як багато тут різних небезпек. Тут людина людині була страшним ворогом, тому вогнестрільна зброя, яку ми везли, могла стати вірним другом у боротьбі араваків за своє існування. Нізащо в світі не можна було її втрачати, але як усе це нести на собі так далеко, через такі непрохідні місця? Адже, крім провізії, у нас було ще багато інших необхідних речей. Але й на це Манаурі знайшов раду:

— Ми візьмемо з собою лише стільки, скільки зможемо нести самі. Решту майна закопаємо в землю. Потім я пришлю сюди з племені воїнів, і вони все перенесуть.

— А шхуну?

— Мабуть, вона ні тобі, ні нам уже не буде потрібна. Але на всякий випадок заховаємо її тут. У лагуні, між скелями, легко знайти сховище. Якщо тобі коли-небудь знадобиться корабель, ми якось переправимо його берегом моря до гирла річки Померун. І ми нічого не втратимо!

— Так, ми нічого не втратимо! — підтримали вождя інші індійці.

Доводи Манаурі були цілком справедливі. Прийшли до спільної думки вирушити в дорогу післязавтра, якщо тільки встигнемо сьогодні перевезти на берег усе рухоме майно і закопати його в надійному місці, щоб не псувалося від вологи.

Наприкінці наради я помітив серед присутніх якесь пожвавлення. Вони шепталися поміж собою і весь час поглядали в напрямку крайніх хатин. І я, нарешті, побачив там Арасибо — він ішов до нас, тримаючи в руках пару іспанських чобіт, які стали причиною нашої нічної тривоги. Індієць чвалав поволі, з урочистим обличчям жерця, що несе якусь святиню. З такою застиглою міною серед загального мовчання він підійшов до мене. Всі дивилися на цю сцену, мов зачаровані, немовби й справді то був якийсь дивний релігійний обряд.