Вадим Собко: Зоряні крила

В цей вечір багато подій випало на долю професора Юрія Крайнєва. Бувають дні, години такого сконденсованого часу, коли події йдуть одна за одною і за якихось півгодини їх відбувається більше, ніж за півроку.

Трамвай доїздив до Золотих воріт. Юрій стояв у дверях, недбало розглядаючи перехожих. Раптом він стрепенувся і заметушився. Дівчина у темному капелюшку завертала за ріг.

Юрій не вагався. Він стрибнув на брук саме на перехресті двох трамвайних колій, його схопили сильні руки, і, підвівши толову, він побачив білий шолом міліціонера.

— Добре, що я вас впіймав, а то ви могли б упасти, — повчально сказав міліціонер, — три карбованці штрафу, громадянине.

Юрій віддав три карбованці і озирнувся. Може, він ще встигне її наздогнати.

— Одержуйте квитанцію, — сказав міліціонер, подаючи Юрію три білих квиточки.

Юрій несподівано сказав «дякую» і пішов за ріг вулиці. Він ішов швидко, розмахуючи руками і поводячи плечима в такт ходи. Він думав, що дівчина встигла відійти вже далеко, і мало не налетів на неї.

Вона йшла не поспішаючи. Високі каблуки цокали об тротуар упевнено і пружно.

А слідом за дівчиною, на віддалі кількох кроків, ішов професор кафедри стратосферної авіації Юрій Крайнєв і не знав, що робити.

Завжди рішучий у своїх діях, він тепер зовсім розгубився. Так і йшли вони одне за одним, ішли якимись незнайомими вулицями, які дедалі ставали все пустельнішими.

Дівчина давно вже помітила свого супутника. Вона йшла, інколи усміхаючись сама до себе. Іноді вона спинялася біля вітрини — подивитися, що буде робити Юрій. Той в таких випадках розгублено тупцювався на місці, читав афіші або просто ховався за якийсь стовп.

Так вийшли вони на вулицю, що вела просто від Лук’янівського базару. Тут було темнувато. Трамваї проносилися, сяючи світлом, і зникали за поворотом.

Дівчина взялася за ручку хвіртки і спинилася. Юрій наближався до неї, маючи твердий намір пройти спокійно і незалежно. Дівчина чекала. Коли Юрій підійшов на два кроки, вона сказала, дивлячись йому просто в обличчя:

— Я вам дуже вдячна, товаришу Крайнєв, за те, що ви мене супроводжували, але, слово честі, вам варто було підійти до мене раніше.

Юрій остовпів. Ця дівчина знає його? Може, навіть якась із його студенток? Крайнєв відчув себе вкрай збентеженим. Він спробував натягти на обличчя маску здивування, але з того нічого не вийшло.

— Ви мене знаєте?

— По-перше, вас знає половина Києва. По-друге, ми з вами працюємо в одній установі, — відказала дівчина усміхаючись. Коли вона говорила, було видно разок зубів, рівних і красивих.

— Ви працюєте в інституті стратосфери? — ще більше здивувався Крайнєв.

— Так. Вже місяць, — дівчина сміялася одверто і щиро… — Давайте знайомитися. Мене звуть Ганна Ланко, а вас я добре знаю.

Юрій потис маленьку гарячу руку дівчини. Він досі не міг прийти до нормального стану. Може, все йому сниться?

— Ви сьогодні проводите вечір трохи дивно, професоре, — говорила дівчина. — Мені здалося, ніби на Володимирській гірці ви навіть сумували.

— А чого я маю радіти? — Юрій вже став очунювати.

— Але ж нині весна, — очі Ганни блиснули на Юрія задерикувато. В глибині їх миготіли іскорки сміху. Вона усміхнулася ще раз і сказала:

— Ну, раз ви вже прийшли сюди, то вам треба зайти до мене в гості.

— Дякую, — машинально відповів Юрій, — але зараз… зараз мені треба швидше потрапити додому.

— Боїтеся? — вколола Ганна, — Зайдімо. Ну, я вас дуже прошу.

І Юрій погодився.

Одинокий ангар стояв край величезного аеродрому. Ретельно викошена невисока травиця встеляла поле рівним темно-зеленим килимом.

Біля входу на аеродром видніло кілька невисоких будинків. На двадцять кілометрів навкруги тяглися ліси. Великі галявини було пристосовано для посадки літаків — на всякий випадок. Тут містився експериментальний аеродром інституту вивчення стратосфери.

Біля ангара стояв одинокий сріблястий літак незвичайної конструкції. Він здавався надто важким, коли порівняти із звичайними літаками. Його крила, відносно короткі, вражали масивністю. Широко поставлені колеса з товстими шинами підтримували його на землі.

Але найбільше вражало в цьому літаку те, що фюзеляж не кінчався звичайним рулем висоти. Рулі і стабілізатор були ніби розрізані фюзеляжем. Масивна труба видавалася майже на метр з хвоста літака. Звичайний пропелер, невеликий і блискучий, здавався надто слабким, щоб потягти таку вагу.