Вадим Собко: Зоряні крила

Юрій задоволено усміхнувся. Зараз почнеться вітер. Він підійшов до шафи, щоб узяти пальто і кепку, взявся за ручку дверцят і раптом спинився перед великим дзеркалом.

Він часто дивився в дзеркало, вив'язуючи краватку чи зачісуючи волосся, але тоді всю увагу зверталося на краватку або на гребінець, а для того щоб розглядати самого себе, в Юрія ніколи невистачало часу.

Крайнєв дивився сам на себе уважно, насторожено. На виску щось блиснуло. Сива волосина ясно виділялася на тлі темної зачіски.

«Ранувато», подумав Юрій, вириваючи волосинку.

Біль був різкіший, ніж він сподівався. Юрій скрикнув, і цей біль несподівано повернув йому звичайний життєрадісний і врівноважений настрій.

Високе опукле чоло Юрія Крайнєва густими темними бровами нависало на великі сірі очі. Вії були напрочуд довгі; коли Крайнєв закривав очі, здавалося, ніби тінь вій падає на щоки. Рівний ніс і широкі вилиці. Губи складалися сухо і вперто, тільки десь у самих куточках, трохи піднятих догори, гніздилася усмішка. Це робило обличчя вольовим і разом з тим трохи дитячим. А коли з куточків губ зникала усмішка, воно вражало значущою, мужньою суворістю.

Автомобільний гудок доносився в кімнату приглушено.

Задніпрянський вітер влетів у кімнату і зашарудів паперами. Він був теплий, весняний і приносив з собою свіжість плавнів.

Юрій раптом відчув усі м'язи свого великого молодого тіла пругкими і сильними. Несподівано підскочив на одному місці і з задоволенням відзначив, що до стелі зовсім не так далеко. Молода, невитрачена сила потужними хвилями переповняла його тіло.

Коли людина залишається сама з собою наодинці, її поведінка часто стає принаймні дивною. Хто б міг повірити, що солідна людина, інженер і професор Юрій Крайнєв, може танцювати на одній нозі, вимахуючи у повітрі руками. Навряд чи хто зміг би добрати ритму й музики до цього танцю.

Юрій зробив ще одне, вже зовсім несподіване на і раптом став знову поважним і спокійним. Він тихо і повільно підійшов до вихідних дверей, але зачинив їх так міцно, ніби боявся, що його хтось заверне. Сходи помалу оберталися довкола нього і здавалися безконечними. В дитинстві він з'їжджав по поручнях, і по таких зручних і довгих прольотах було б дуже гарно проїхатися.

Він вийшов на вулицю, і весняні запахи, аромат весняного листя каштанів, дух мокрого теплого асфальту оповили його. Після кожного подиху хотілося швидше відчути ще раз цей неповторний смак весняного повітря. Юрій дихав глибоко і з насолодою. Вперше за багато років він так гостро відчував весну.

Гудок обірвав його думки. Він глянув: білява дівчина сиділа біля руля машини. Волосся її, важке, золоте, складало зачіску з. великих хвиль, його попереджали про нового шофера, але такого Крайнєв не сподівався. Він підійшов до машини, відкрив дверці і поставив ногу на підніжку.

— Товариш Крайнєв? — трохи здивовано запитала дівчина.

Їй сказали, що вона буде шофером у професора Крайнєва. Юрій на професора аж ніяк не скидався, і тому запитання було цілком законним.

Юрій усміхнувся. Це вже не вперше його професорство викликало здивування. Спочатку це тішило, але тепер він уже звик.

— Так, моє прізвище Крайнєв, — відповів він, уважно розглядаючи дівчину. Вона була, безперечно, дуже гарною.

— Професор Крайнєв чи його син? — все ще не вірила дівчина.

— Так, професор Крайнєв, — відповів Юрій таким тоном, наче сам дивувався, як це він міг потрапити в професори, і додав: — А нас як звуть?

Дівчина зашарілася. Вона помітила уважний погляд Крайнєва. Він розглядав її спокійно, не поспішаючи.

— Мене звуть Валя, — сухо відповіла вона. — Куди будемо їхати?

— Валя, — повторив Юрій. Погляд його спинився на пишному волоссі. На швидкому ходу у відкритій машині воно мусило розвіватися. — Так от, Валю, сьогодні ми не поїдемо нікуди. Я передумав. У такий вечір треба гуляти пішки. Одведіть машину і можете бути вільною. Сьогодні машина вже більше не буде потрібна.

Обличчя Валі спохмурніло. Топко вимальовані губи зійшлися в трохи презирливу посмішку.

Може, товариш Крайнєв боїться довірити їй свою дорогоцінну персону? Тоді хай він скаже одверто, і вдруге йому не доведеться гуляти пішки.

Крайнєв розсміявся розкотисто і з насолодою. Валя дивилася на нього обурено. Чого він сміється? Він глузує з неї? Він не може говорити з нею по-людському?

Юрій бачив, як дві сльозинки, народившись десь під віями, виростають у куточках очей, йому стало шкода Валі, і сміх обірвався.