Вадим Собко: Зоряні крила

Дверцята машини зачинилися з коротким стуком. Шкіряні подушки пружно увігнулися під вагою Юрійового тіла. Він ще раз глянув на Валю, на її почервонілі від гніву щоки, на прикушений краєчок нижньої, зовсім дитячої губи, усміхнувся і сказав:

— Ну, годі. Не гнівайтеся. Мені зовсім не хотілося вас образити. Це в мене якийсь дивний настрій сьогодні, Валю, — вже зовсім вибачаючись, додав він.

— Вам доведеться обмежити свої настрої, — сердито відрізала Валя. На її нижній губі залишився слід від зубів, дрібненьких і гострих. Юрій відзначив це цілком машинально і, щоб зовсім затамувати згадку про свій нетактовний сміх, сказав, що має півгодини вільних. Отже, вони можуть поїхати куди завгодно.

Міліціонери на перехрестях не встигали записати номер відкритої чорної машини, яка з шаленою швидкістю пролетіла вулицею Леніна, проїхала бульвар Шевченка і винеслася на Брест-Литовське шосе.

Юрій ніколи не боявся швидкості. Він розумів, що зараз Валя показуватиме свій найвищий клас водіння машини. Він не мав жодного сумніву в кваліфікації дівчини, і все-таки дрібні піщинки холоду почувалися поза шкірою, коли машина, нітрохи не зменшуючи швидкості, обходила високі вози з сіном або переганяла вантажні машини.

Вже посутеніло, ї зустрічні машини пролітали, як далекі сполохи. Машина мчала вперед, вириваючи з сутіні два потужні конуси світла.

Юрій глянув убік. Він сподівався побачити напружене обличчя дівчини і міцно стиснуті на ободі руля руки.

Валя сиділа цілком вільно. Здавалося, вона зовсім не керує машиною, а авто само обходить валки возів.

Юрій глянув униз. Синій промінчик освітлював число «100».

«Ого», з повагою подумав Крайнєв, тільки тепер розуміючи, чому з таким несамовитим свистом рветься повітря обабіч машини.

Точно через п'ятнадцять хвилин Валя повернула машину назад. Знову почалася гра навперейми з вітром. Юрій милувався з того, як спокійно ця маленька дівчина веде машину. Він сам міг керувати всіма машинами, аж до літака включно, і, звичайно, як ніхто, міг оцінити високу майстерність Валі.

Машина виїхала на пагорок, і вечірній Київ мерехтливими вогнями зайняв весь обрій. А просто над Києвом на фоні темного неба висіла велика зоря. Вона світилася червонуватим світлом і здавалася зовсім близькою. Марс здавався близьким і легкодосяжним.

«Коли прийде час і перші міжпланетні кораблі полетять у простір, тоді будуть потрібні такі пілоти, як Валя», думав Юрій. Вони спокійно сидітимуть за зоряними картами, обминаючи темні маси болідів — залишки мертвих світів. Вони вестимуть міжпланетні кораблі так само спокійно, як машину по асфальтованому шосе. І коли-небудь така ж сама Валя спалахне гнівом і закусить нижню губку, коли хтось візьме під сумнів її вміння провести міжпланетний корабель від Землі до Марса.

Машина зупинилася пружно, наче увіткнулася радіатором у густу масу повітря. Вони зупинилися біля будинку, де жив Крайнєв. Минуло точно півгодини з початку прогулянки.

Юрій встав і зійшов на тротуар. Валя сиділа зовсім байдужа. Вона і не чекала на оцінку. Вона прекрасно знала ціну свого вміння і зовсім не потребувала зайвих перебільшених оцінок, нещирих компліментів і солодкої хвали. Але все-таки самими куточками очей вона слідкувала за Крайнєвим. Вона чекала розпоряджень на завтрашній день і, може, все-таки кількох теплих слів.

Крайнєв закрив дверці машини.

— Завтра, Валю, — голос його звучав спокійно і навіть трохи ліниво, — ви підкинете мені машину точно о восьмій годині. Сьогодні ми чудесно покаталися. Керуєте ви справді прекрасно. Спокійної ночі.

Він ледве помітно уклонився і пішов по тротуару, з приємністю відчуваючи під ногами шорсткий асфальт. На вулиці Леніна цвіли каштани, і квіти, як білі свічки, прикрасили собою зелені масиви листя. Він помітив це тільки зараз. Він ішов помалу, роздивляючись будинки І трохи поводячи в такт ходи плечима. Багато чого доводилося йому побачити вперше. Цього будинку на розі вулиці Леонтовича раніше Юрій не помічав. Справді, бетон ще був зеленкуватим. З маленького старого будиночка тут зробили величезну бетонну брилу міжміської телефонної станції.

Низький гудок прорізав повітря. Юрій озирнувся. Відкрита чорна машина мчала вулицею. Валя сиділа за рулем, і вітер розвівав її пишне золоте волосся.

Юрій ішов уздовж вулиці Леніна. Навколо нього сновигали люди, швидко проходили великі групи молоді, по брукові котився величезний тупорилий автобус. Крайнєв ні на кого не звертав уваги.