Вадим Собко - Зоряні крила

Двоє солдатів стояли біля столу, а біля вікна, дивлячись на далекі літаки, стояв Дорн.

— Що ви робите? — заревів Юрій, кидаючись до Яринки.

Солдати стали перед ним стіною, і Дорн повернувся від вікна.

— Ярина Михайлівна одержуватиме щодня по триста крапель, аж доки ви не погодитеся стати до роботи, — сказав Дорн.

— Мені не боляче, — спробувала сказати Яринка, і в ту ж мить обличчя її скривилося. Чергова крапля, як довга розпечена голка, вп'ялася в її руку, і дівчина застогнала від болю.

— Зараз же пустіть її, — закричав Юрій, сам не пізнаючи власного голосу.

— Тільки після того, як ви візьметеся до роботи, — різко відповів Дорн.

Крайнєв обвів усіх божевільними очима. Хвилину він стояв, не знаючи, що робити. Він хотів кинутися і вчепитися в горло Дорнові, але солдати стояли, як стіна. Тоді, не кажучи жодного слова, він раптом вибіг в коридор, люто грюкнувши дверима.

— Ваш друг зрадив вас, — сказав Дорн до Яринки.

Дівчина не відповіла нічого. Кожна крапля завдавала їй несамовитого болю. Вона пробувала кликати на допомогу Крайнєва, коли солдати схопили її і повели в цю лабораторію. Але ніхто не обзивався, і Яринка зрозуміла — Крайнєв не чує. Перші двадцять крапель не завдали їй болю. Але вже краплини четвертого десятка завдали такої муки, що у дівчини темніло в очах. Вони падали одна по одній, чітко і методично, з перервами в двадцять секунд. Чекання нового удару маленької краплі було більш нестерпним, ніж самий удар. Рука відразу набрякла і почервоніла. Лещата тримали міцно, і вирватися не було ніякої надії.

— Так, ваш друг зрадив вас, — знову сказав фон-Дорн. — Може, ви самі погодитеся.

Двері розлетілися з громом, і Крайнєв знову став на порозі кімнати. На нього було страшно дивитися. Очі його блукали. Обірваний галстук тримався на одній ниточці. Комір сорочки був розпанаханий. Він стояв на порозі, тримаючи в руці велику банку з білими непрозорими кристалами. Повну жменю таких же кристалів він простягав до Дорна.

— «КСМ» — ціаністий калій, — прочитав Дорн на білій наклейці банки і відчув, як кров помалу відпливає від його обличчя.

— Ну, — прохрипів Крайнєв, — зараз же одпустіть її, або…

Він підніс жменю з кристалами собі до рота. Дорнові забило дух. Вся кар'єра його висіла на волоску. Він головою відповідав за життя Крайнєва.

— Киньте, — розпачливим голосом прокричав він.

— Боїшся, собако, — відчуваючи свою владу, сказав Крайнєв, — боїшся…

Вперше за весь час він так ясно відчував свою силу. Вперше він відчув безсилля Дорна. І всі нічні думки про власну перевагу зараз знову з'явилися в голові.

— Випустіть Яринку, — наказав він, і Дорн відразу ж послухався. Один з солдатів відпустив гвинт лещат. З тихим стогоном піднесла Яринка до губ свою розпухлу руку.

— Зараз наказую я, — кричав Крайнєв, сам не розуміючи, чому кричить. — Я отруюся відразу ж, коли тільки ви, ще спробуєте катувати Яринку. Ви зрозуміли?

— Так, зрозумів, — побілілими губами прошепотів Дорн. Йому здавалося, ніби підлога поволі похитується в нього під ногами. Надто страшною для нього була б зараз смерть Юрія Крайнєва.

Юрій сховав кристали в кишеню. Він бачив, що Дорн слідкує за кожним його рухом. Він бачив мертвотну блідість обличчя Дорна, його непевність, його тремтіння.

— Ходім, Яриночко, — ніжно сказав він, ступаючи до дівчини.

Вона підвелася і, трохи похитуючись, підійшла до Юрія. На порозі Крайнєв зупинився.

— Майте на увазі, — сказав він, — я заховав і ще заховаю багато кристалів отрути в різних місцях, і коли ви навіть всі знайдете, я знайду спосіб вмерти. Подумайте про свою кар'єру, пане, адже ви часто думаєте про майбутнє.

Двері зачинилися за ними безшумно. Дорн наказав солдатам вийти. Сам він став ходити по довгій світлій кімнаті, обмірковуючи становище.

Краплі падали з двометрової висоти на холодне залізо лещат і розбивалися з тихим дзвоном. Хвилину Дорн спостерігав їх безперервний рух. Потім став на стілець і закрив кран. Мелодійний дзвін крапель припинився. В лабораторії настала тиша.

Дорн пробув там майже годину. Він вийшов, як завжди, спокійний і врівноважений. Жодного натяку на зневіру не було в його думках чи рухах. Не поспішаючи дійшов він до свого кабінету. Величезний дерев'яний орел зі стелі привітав його розплатаними крилами.

На столі Дорн побачив невеличкого пакунка і листа. Він поморщився незадоволено — знову нагадують, знову підганяють.

Він сів у крісло і знехотя взяв у руки листа. Рядки глянули на нього незнайомим почерком. Дорн поволі прочитав усе. З кожним рядком розгладжувалися глибокі зморшки на його чолі. Прочитавши листа до кінця, він навіть усміхнувся. Розгорнув пакунка ї обережно витяг з нього невеличку котушку кінофільму. Довго дивився на нього, потім перевів погляд вгору на орла — орел дивився на нього круглим, виряченим дерев'яним оком.