Вадим Собко - Зоряні крила

— І жодної згадки про вас, Юрію Борисовичу. Всі і батьківщина вже давно забули вас, — чує Юрій тихий, але дуже чіткий голос Дорна.

Дорн виключив апарат і дав світло. Воно різонуло в очі Крайнєва і протверезило його.

З хвилину він стояв біля екрана, обводячи очима кабінет, потім глянув на Дорна, на Ярин^у, і руки його помалу опустилися.

Немов зупиняючись після швидкого бігу, він глибоко вдихнув повітря.

— Випийте, — подав йому склянку Дорн.

Юрій напився, і нервове тремтіння зникло. Дорн дивився тепер на нього, усміхаючись, спокійно і переможно. Тепер, мабуть, з Крайнєва, як з м'якої глини, можна буде виліпити все, що завгодно.

— Бачите, ви мені не вірили, а я вам правду казав: у дівчат, друзів і держав справді дивовижно коротка пам'ять.

Крайнєв не слухав його. Він дивився в одну точку на стіні, в ту саму точку, де кілька хвилин тому усміхалася Ганна, його думки зараз нагадували хвилі післяштормового моря. Образ Ганни проходив крізь кожну його думку, крізь кожен подих.

Було страшно навіть подумати, що Дорн каже правду і всі вже забули його. І зараз він один, інженер Юрій Крайнєв, усіма покинутий і забутий, несе і високо нестиме прапор своєї вітчизни.

Що ж, він витримає, хоч би йому довелося навіть витримати страшніші хвилини. Він зуміє вирватися ї повернеться, і тоді всі переконаються, що комуніст Юрій Крайнєв не може зрадити, не, може забути своєї вітчизни, своїх друзів.

Обличчя Гайни знову стало перед його очима.

І раптом він відчув — не Ганна спричиняє йому цей пекучий біль. Слова Дорна зробили глибоку рану в його серці.

«Батьківщина забула вас». Ні, тисячу разів ні. В Москві мусять знати, що Крайнєв живий. Дорн може говорити що завгодно — Вітчизна не забула Юрія Крайнєва!

Він встав і, відхиливши руку Дорна, яка м'яко лягла на його плече, твердими спокійними кроками вийшов з кабінету.

Це була вже не перша безсонна ніч у житті Юрія Крайнєва. Ходіння по кімнаті, вода, відчинені вікна, холодний, осінній вітер — все це не зменшувало напруження і на хвилину, все це не приносило заспокоєння.

Він ходив, не дивлячись, куди йде, повертався і знову йшов і йшов, сам не розуміючи, навіщо і куди.

Але незважаючи на це напружене, метушливе ходіння, думки Крайнєва саме тепер прийшли до блискучого порядку. Він тепер перевіряв усі свої припущення, востаннє розраховував і обмірковував свою поведінку перед останнім вирішальним кроком.

Сам того не знаючи, Дорн дав йому до рук прекрасний привід для оголошення зламу, для початку роботи. Тепер все виглядатиме цілком правдоподібно. Ні в кого не може виникнути і найменших сумнівів у зраді Юрія Крайнєва.

Потім приходили інші думки. Чи правильно він розрахував? Чи стане у нього знання, винахідливості, певності, щоб обдурити Дорна. Чи не може німець виявитися розумнішим і далекогляднішим, ніж думає про нього Юрій Крайнєв.

Ні, тут вже все перевірене, і боятися нічого. І справа тут не в розумі чи далекоглядності самого Дорна, справа в тому, що вся система німецької науки не дасть йому змоги побачити можливостей, захованих у літаках з реактивними двигунами. Тільки на це може і мусить розраховувати Юрій Крайнєв. Тільки в цьому полягає запорука і можливість успіху його втечі. Він не розкаже Дорнові нічого нового. Він зволікатиме час, будуючи вже давно всім відомі літаки, і чекатиме своєї хвилини. А коли така хвилина не прийде, тоді доведеться вмерти, бо не може більше Юрій Крайнєв сидіти без роботи, ніби заживо гнити у цій комфортабельній тюрмі.

Думка про смерть зникла моментально. Вона була ніби останнім можливим виходом. До неї міг Юрій Крайнєв звернутися тільки тоді, коли і справді становище стане безвихідним. А зараз ще можна боротися і не тільки боротися, а навіть перемогти. І Крайнєв переможе…

Ранок прийшов сірий, осінній, плакучий. Маленькі краплі дрібного дощу текли по шибках вікон, зливаючись у маленькі ручаї. Кімната освітилася непевним блідим світлом. Світло ламп пожовкло і стало безсилим. Усі предмети посіріли і втратили чіткість барв.

Крайнєва покликали до сніданку о дев'ятій. Він швидко вмився і, витираючись, кілька хвилин стояв перед дзеркалом. Він постарів і змінився за цю довгу ніч. Великі темні синці широкими смугами лягли під очима. Зморшки на чолі поглибилися, стали важкими й виразними.

Він вийшов до сніданку, як завжди, мовчазний, спокійний і врівноважений. Сніданок минув у повній тиші. Мей кілька разів зверталася до батька, але той відповідав сухо, стримано, і кінець кінцем дівчина замовкла.