Вадим Собко - Зоряні крила

— Не може бути, щоб усі креслення вивезли, не може бути, щоб усі люди зникли, — багато разів, повторював Дорн, знову і знову беручись до розшуків.

— Цілком з вами згодна, — відказувала Любов Вікторівна, — але нам від цієї певності не легше. Поки ми чогось цінного не знайдемо або когось живого не спіймаємо, до шефа можна і не потикатися.

Людвіг фон-Дорн знав це не гірше за свою помічницю і тільки зітхав у відповідь.

Одного дня, коли Любов, Вікторівна висловила припущення, що хтось із колишніх співробітників інституту міг потрапити у концентраційні табори, він тільки зневажливо махнув рукою.

А проте більше шукати було ніде. І коли Берг вирішила їхати до Дарниці, Дорн не заперечив, тільки знизав плечима: мовляв, цілком зайва витрата часу.

Любов Вікторівна теж їхала до Дарниці тільки для того, щоб очистити совість і мати тверде переконання, що вона не пропустила жодної можливості, жодного шансу когось виявити чи знайти.

Начальник табору, попереджений заздалегідь, зустрів її у своїй канцелярії, розташованій у будиночку віддалік таборів. Він не знав, як поводитися з цією особою, яка не мала ніяких знаків на погонах, але явко була значною персоною, інакше про її прихід не попереджали б. Тому начальник табору — старий тиловий гестапівський офіцер, у не дуже високому званні штурмфюрера — намагався всіляко прислужитися своїй гості, але допомогти майже нічим не міг. У нього навіть не було точних списків арештованих: багатьох приводили без усякої реєстрації, чимало вмерло, не зареєструвавшись, — начальник дозволив собі навіть жартувати. Очевидно, перед гестапо стоїть ще величезна робота по розбору всього цього людського матеріалу.

Любов Вікторівна, вислухавши начальника табору, незадоволено скривилася. Де ж та славнозвісна німецька точність, про яку вона чувала мало не з пелюшок? Як же вона зможе щось розшукати в цьому людському місиві? Ні, мабуть, Людвіг фон-Дорн таки мав рацію — даремно вона затіяла всю цю експедицію до Дарниці.

— Ваше завдання ускладнюється ще і тим, — невгаваючи торохтів начальник табору, — що всі ці люди неточно вказують свої імена, прізвища і професії, намагаючись приховати правду; адже майже ні в кого з них немає ніяких документів.

Любов Вікторівна відмахнулася від цих міркувань. Вона і сама чудово знає, скільки труднощів стоїть перед нею. Не слід нагадувати їй про це зайвий раз. Уже втративши всяку надію на успіх свого задуму, Любов Вікторівна встала з-за столу.

— Ну що ж, мабуть, ви маєте рацію, — сказала вона, — знайти когось у вашому таборі важче, ніж голку в копі сіна.

Це звучало як вияв невдоволення роботою начальника табору, і штурмфюрер переполошився.

— Але я тут всього-на-всього тиждень, — сказав він. — Я сподіваюся не пізніше як через місяць навести тут справжній порядок.

— Гаразд, наводьте. А зараз ходімо подивимось на ваших вихованців.

— У мене тут є одна людина, — невпевнено вимовив комендант, — яка може бути корисною — це один з полонених… Як виявилося, він і раніше робив нашому командуванню деякі дрібні послуги. В усякому разі людина цілком надійна. Може, покличемо і його?

— Кличте, — байдуже відповіла Берг.

Через хвилину в кімнаті з'явився невисокий на зріст чоловік з великим повним обличчям, глянув на Любов Вікторівну улесливо і водночас насторожено.

— Ви підете з нами, — наказала Берг. — Може, з вашою допомогою вдасться знайти кого мені потрібно.

— Смію взнати, кого саме?

— Колишніх співробітників Київського інституту стратосфери або інженерно-технічних працівників авіаційного заводу.

— На жаль, я таких у наших таборах не знаю.

— Будемо шукати, — різко сказала Берг.

Вони разом вийшли з канцелярії, підійшли до огорожі. Дедалі ця справа здавалася Любові Вікторівні все більш безглуздою і безперспективною. Ноги грузнуть в піску, а до того ж іще нудотний, мало не трупний сморід, який сповнює все навкруги… Навіть вітер не приносить свіжості, все просякло запахом трупа і лізолу.

Берг підійшла до колючого, багато разів переплетеного дроту, глянула і гидливо скривилася. Навіть коли б перед нею стояли всі, кого вона шукає, так і то неможливо пізнати в цих страшних, зарослих бородами, змучених холодом і голодом людях колишніх учених чи інженерів. Марна справа, не варто було і братися за неї.

Берг пройшла далі, до квадрата, де за дротом тримали ув'язнених жінок, постояла, подивилася. Якою наївною вона була, надіючись когось знайти. Швидше назад, до Києва, в інших місцях треба шукати свою здобич, а не в цих таборах смерті.