Вадим Собко - Зоряні крила

Пасажирська кабіна в ціп машині мала окремий вхід з крила. З кабіною пілота вона з'єднувалася маленьким віконечком.

Юрій глянув у кабіну через товсте скло і засміявся — Яринка лежала в шкіряному глибокому кріслі, підклавши під щоку кулачка. Вона опала і уві сні нагадувала маленьку дівчинку.

Волох вів машину впевнено, начебто щодня літав по цій трасі. Насправді ж він пролетів тут всього один раз, але цього було досить, щоб пілот запам'ятав трасу на все життя. Крайнєву нічого було робити з таким пілотом, як Марко Волох. Він сидів на своєму місці бортмеханіка, час від часу поглядав на прилади, потім униз на землю і мріяв про ту мить, коли нарешті побачить Київ. Мотор гув глухо, одноманітно, і Юрій задрімав потихеньку під цей могутній монотонний рокіт. Волох йому не заважав.

Юрій прокинувся тоді, коли підлітали до Німеччини. Він прокинувся з усмішкою на вустах, — згадавши всі сни, прийшов у хороший настрій і засміявся сам до себе. Волох теж розсміявся, глянувши на його обличчя, і кілька хвилин у кабіні пілота було дуже весело. Потім Юрій узяв карту і став розшукувати місце, де вони в той час перебували, але Волох торкнув його за плече і, показавши очима вниз, сказав:

— Дивіться, Рейн.

Справді, внизу протікав Рейн. Його розлогі береги зверху здавалися зовсім мертвими.

— Скоро будемо в Берліні, — сказав Волох.

«Добре скоро, — подумав Юрій, — ще добрих півтори години».

Вони летіли тепер над Німеччиною, і латки городів біля маленьких сіл виднілися внизу, нарізані акуратно і рівно, ніби шматочки торта.

Юрій знову заснув і прокинувся тоді, коли літак став знижуватися до берлінського аеродрому. Спав Крайнєв солодко. Тут він відсипався за весь час конгресу, коли і поспати як слід було ніколи.

В Берліні, на Темдельгофському аеродромі, їх не затримували. З літака дозволили вийти тільки пілоту і борт-механіку.

Двоє похмурих хлопців зарядили баки літака бензином. За цей час Юрій встиг оглянути і перевірити мотор. Коли Волох повернувся з будинку аеропорту з оформленими для дальшого польоту паперами, Крайнєв відрапортував йому про повну готовність літака. Волох спробував розсміятися, але з того нічого не вийшло.

Він вдивлявся в невеличку карту погоди, і обличчя його з кожною хвилиною хмурнішало. Юрій глянув на карту і зразу зрозумів причину хвилювання Волоха: погода в Східній Європі буквально сказилася. Барометр падав неймовірно швидко. Повідомлення про грози ще не було, але зустріти їх, мабуть, можна за сто-півтораста кілометрів.

Волох згорнув карту і поклав її в кишеню комбінезона. Юрій глянув на нього трохи стривожено, але Волох, не оглядаючись, поліз в кабіну. Пілот насвистував пісеньку, монотонну і довгу, нервуватися ще не було причин.

— Будемо летіти, Юрію Борисовичу! — гукнув Волох.

Біля машини стояло кілька німецьких чиновників таможні і аеропорту. З цієї групи Юрій раптом почув своє прізвище, вимовлене зовсім не приязно. Він обернувся, але жодні очі не зустрілися з його поглядом. Хвилину Крайнєв дивився, потім вліз у кабіну й засунув за собою дверці.

Вони почекали, доки з аеродрому здійметься пасажирський літак. Потім Волох дав сигнал до зльоту, одержав відповідь, мотор оглушливо заревів, і літак помалу рушив з місця.

Юрій глянув у кабіну. Яринка всміхнулася до нього заспаними оченятами — вона щойно прокинулася.

Літак відірвався від землі і швидко набирав висоту. Волох сидів на своєму місці, важкий, великий і спокійний.

Його манера сидіти біля управління літака нагадувала Крайнєву Валю. Дівчина так само вільно, без напруження сиділа біля руля, навіть коли машина розвивала найбільшу швидкість.

В самій позі Волоха відчувалася велика зосередженість. Це було повне поєднання сильної волі пілота і переконливої потужності машини. Літак ставав ніби живою істотою, а мозком і серцем його був спокійний пілот Волох.

На сході почали з'являтися хмари. Спочатку прорізалися легкі хмарини. Вони насувалися швидко, ніби гнані сильним вітром. Десь далеко за ними Гнила гроза, її ще не було видно, але вона відчувалася там, за горизонтом, невидима, таємнича і грізна. Вони летіли просто на грозу, назустріч бурі, навіть приблизно не уявляючи її сили.

І грозовий фронт з'явився на горизонті. Темна смужка застелила імлисту лінію обрію. Вона виростала з дивовижною швидкістю і з літака вже здавалася грозою.

Юрій глянув на Волоха. Той сидів підкреслено непорушно. Жодна рисочка на його обличчі не зраджувала хвилювання. Він летів назустріч грозі так само спокійно, як ранком назустріч сонцю.