Вадим Собко - Зоряні крила

Доповідачі, висловивши якусь нову тезу чи закінчивши доповідь, наче ненароком поглядали в той бік, де сиділи радянські вчені. У кулуарах все частіше повторювалося ім'я Крайнєва, його фотографували частіше, ніж будь-кого з делегатів, незважаючи на тс, що він був наймолодшим на цьому конгресі імен.

Його знали по кількох надзвичайно вдалих польотах на стратостатах і субстратостатах. Крім того, ходили чутки, ніби цьому вченому вдалося сконструювати і навіть побудувати реактивні літаки. Проте доповіді професора Крайнєва не значилося в списку, і багато вчених незадоволено здвигували плечима.

А у самого Крайнєва склалося неприємне враження від конгресу. Тут не було і не могло бути дружнього співробітництва. Доповідачі розповідали загальновідомі речі, і здавалося, ніби все завдання їхніх доповідей полягало в тому, щоб нічого нового не сказати. Кожен хотів розповісти якнайменше і взнати якнайбільше. Це створювало неприємну атмосферу напруженості, майже ворогування. Крайнєв поділився своїми враженнями з товаришами, і всі цілком погодилися з ним.

Перебування на конгресі виявилося зовсім не таким корисним, як міг уявляти собі Крайнєв. Проте все-таки інтересно було подивитися на славетних вчених, послухати, як хитро розповідають вони про свої роботи.

Але, нарешті, конгрес закінчився, і Крайнєв з насолодою подумав, що через п'ять днів він знову буде в Києві.

Удвох з Яринкою вони ходили оглядати Париж. Піднімалися на Ейфельову башту і дивилися на Париж згори. Спускалися в темні вогкі тунелі підземки, яку і порівняти не можна було з Московським метро, і дивилися на підземний, темний, забруднений Париж.

І навіть гуляючи по місту, Крайнєв ні на мить не забував про Київ, про свою роботу, про ЮК-9. З нетерпінням чекав він хвилини від'їзду. Решта делегації ще мала їхати в Бельгію, але Юрій категорично відмовився.

На третій день після закінчення конгресу Крайнєв і Ярина Михайлівна мали вилетіти до Москви. Летіти будуть на радянському літаку, який повертатиметься до Москви без пасажирів.

Яринка і Крайнєв приїхали на аеродром Ле-Бурже за півгодини до сходу сонця. В автомобілі вони проїхали півсонний Париж. За всі дні свого перебування там вони не бачили його кращим. Над високими будинками висіла передсвітанкова мла, ранкове повітря було холодним і свіжим. Місто здавалося на диво величним і затишним.

На аеродромі, біля невеликого літака з червоними зорями на крилах, вони побачили високого хлопця у пілотському комбінезоні. Шкіряного шолома він тримав у руці, і свіжий вітер куйовдив його світле волосся. На обличчі пілота в ті хвилини відбивалося багато почуттів, але основним з них було роздратування. Пілот про себе, тихо, злісно лаявся.

Юрій підійшов до нього, простяг руку і сказав:

— Доброго ранку.

— Здрастуйте, — відказав пілот, — Тільки ранок, на мою думку, дуже недобрий, бо нікуди ми не полетимо. Захворів борт-механік. А без нього не випустять. Знайшов, де захворіти.

Пілот аж сплюнув спересердя. Він мав летіти у великий арктичний переліт, а тут ця затримка з механіком могла зіпсувати всю справу.

— Чи не можу я замінити вашого борт-механіка? — усміхаючись і милуючись з пілотового роздратування, сказав Юрій.

— Ви? — пілот зневажливо оглянув Юрія з голови до ніг. — А хто ви такий?

— Моє прізвище Крайнєв, — тихо відрекомендувався Юрій.

Пілот здригнувся і відразу ж почервонів, як мак.

— Прошу пробачення, — збентежено сказав він, — я не впізнав вас відразу. У всіх газетах є ваші портрети. Це моя клята неуважність. З таким борт-механіком, як ви, я полечу хоч на Північний полюс.

За чверть години справу було полагоджено, паспорти і чемодани перевірено, і літак з пілотом Марком Волохом, борт-механіком Крайнєвим і єдиною пасажиркою Яринкою легко відірвався від зеленої трави паризького аеродрому.

Вони злетіли в повітря і відразу ж побачили сонце. Воно виходило з-за горизонту, велике, оранжове. Париж лежав під ними, далеко внизу, ще у сутінках. Тільки на верхівці Ейфельової башти вже золотилися перші промені сонця.

Юрій махнув рукою:

— Прощай, Париж!

Літак летів просто на схід, на сонце, і Юрій згадав, як колись він вів машину просто на захід. І тоді було таке враження, ніби мчить він просто на сонце. Але тоді з ним була Ганна. Здавалося, наче було все це надзвичайно давно, а ще ж не минуло і двох тижнів.

Волох вів літака на висоті тисячі метрів. Мотор гув упевнено і надійно. Земля пропливала під літаком, нагадуючи рельєфну карту великого масштабу. За годину вони пролітали більше трьохсот кілометрів.