Вадим Собко - Зоряні крила

Дітлахи мчали до шляху, і уява малювала їм стільки незвичайного, захоплюючого… Для них війна поки що була тільки цікавою грою, вони ще не відчули усієї її страхітливості.

Добігши, спинилися над кюветом, вкрай розчаровані. Нічого не змінилося тут за останні дні. Тільки одинока напіврозбита машина видніла віддалік та кілька воронок від бомбових розривів скалічили грейдерне полотно.

Обережно, немов саме тут крилася найбільша небезпека, рушили діти до машини, та раптом зупинилися, закам'яніли, не наважуючись підійти до неї. Але навколо стояла цілковита тиша, і вони потроху посмілішали, підійшли ближче, навіть спробували торкнутися твердих холодних шин розбитого ваговоза.

Потім вони помітили в кабіні мертвих людей, відсахнулися, кинулися назад і довго дивилися здаля на шофера, що ніби заснув, схилившись над кермом, на відкинуте назад обличчя Соколової, на розбите скло і пробиту в багатьох місцях уламками бомби кабіну.

Але цікавість брала своє, і діти знову підійшли ближче. Вони вже без остраху залізли в кузов, побачили там якийсь чемодан, витягли його і спробували розкрити. Чемодан був замкнутий. Тоді вони кинули його на землю, і блискучі нікельовані замки не витримали, відскочили. З чемодана випали жіночі плаття, білизна. Діти вже хотіли взятися розбирати ці несподівані трофеї, коли раптом одне хлоп'я років семи заверещало розпачливим, майже істеричним голосом:

— Ой, боюся!.. Ма-ам…

Ще не розуміючи, в чому справа, діти відскочили від чемодана так, ніби з нього несподівано виповзла отруйна змія.

— Що таке? — кинулися вони до хлоп'яти.

— Во-она… — ледве ворушачи зблідлими від жаху губенятами, хлопчик показав пальцем на Соколову.

Очі всіх звернулися туди, куди вказував пухкий, не дуже чисто вимитий палець, — до кабіни. Справді, там щось змінилося за той час, поки діти морочилися з чемоданом. Так само нерухомо, спершись грудьми на «бублик», сидів шофер, а от обличчя Віри Михайлівни Соколової тепер не було видно. Раніше голова її була відкинута на спинку сидіння, а тепер Віра Михайлівна, наче в знемозі, схилила обличчя до колін, ніби заплакала, низько опустивши голову.

— Вона жива! — вигукнув один з хлопчаків.

— Не може того бути! Вона мертва, — авторитетно заявив другий.

— Зараз дізнаємося, — вихопилася наперед трохи старшенька за них дівчинка. — Тільки дзеркальце треба знайти. Я читала…

— Де ж ти його знайдеш?

— А осьдечки, на машині…

Справді, невеличке кругле і, що найцікавіше, зовсім ціле люстерко видніло ліворуч застиглого шофера. Якийсь хлопчик швиденько відкрутив його, підбіг з, другого боку кабіни до Соколової і спинився. Дзеркало вже було непотрібне: тихий стогін вирвався з грудей тяжко пораненої жінки.

— Жива!..

Перелякані дітлахи кинулися врозтіч від машини, ніби накоїли хтозна-якого лиха. Вони бігли в село так, наче хтось міг за ними погнатись. І скоро на шляху знову запанували цілковите безлюддя і тиша.

Ваня Коваленко — не найстарший, але, мабуть, найсміливіший з гурту хлопчаків — разом з меншою сестричкою перший прибіг до своєї хати, що стояла край села. Вдома могла бути тільки мама. Батька від самісінького початку війни забрали до армії, а бабуся недавно пішла до родичів у сусіднє село.

— Мамо, — гукнув Ваня, тільки прочинивши двері, — там, на шляху, машина…

— А в ній жінка стогне, — дзвінким голосом збуджено додала восьмирічна Оленка.

Оксана Коваленко, ще молода жінка, глянула на дітей, нічого не розуміючи. Місяці війни вже поклали на її вродливе довгасте обличчя глибокі важкі сліди. Стільки горя й муки було в її ясно-сірих великих очах, що їх, мабуть, вистачило б на десятьох.

— Яка жінка? — здивовано запитала вона.

— В машині, на шляху, — хвилюючись пояснювала Оленка.

— А ви чого туди бігали? Казано ж вам: ні кроку з двору!

— Ми… — знітився Ваня.

— Там так цікаво, — не помічаючи небезпеки, торохтіла Оленка.

— От я вам зараз покажу, як з двору бігати, — вкрай розгнівалася, все зрозумівши, Оксана. — Запам'ятаєте до сьомих віників!

Сама знаючи, що даремно зганяє на дітях власну злість, та вже неспроможна стриматись, вона добре-таки відлупцювала і дочку, і сина. Діти плакали і просилися, обіцяли ніколи більше не ходити на шлях, і гнів Оксани помалу затихав, і вже ставало соромно за себе і до болю жаль малих.

Потім у хаті настала тиша, інколи порушувана тихим схлипуванням Оленки. Оксана нерухомо сиділа біля вікна й думала про свою нещасливу долю та про майбутнє своїх дітей. В село, мабуть, скоро прийдуть німім, цс вже ясно. А що їй треба тепер робити? Ніякої відповіді на це запитання не могла знайти звичайна колгоспниця Оксана Коваленко, і від страшної невідомості майбутнього сльози раз у раз застилали їй очі.