Вадим Собко - Зоряні крила

Нарешті вона пішла до своєї квартири. А втім, назвати своєю її можна було дуже приблизно. Просто комендант великого будинку на вулиці Леніна, де розмістилися тепер співробітники гестапо, вказав їй на порожне приміщення, звідки давно вже евакуювалися на схід справжні господарі, і Любов Вікторівна зайняла його, як щось належне їй по праву.

В трьох великих кімнатах збереглися меблі, дрібні речі, чимала бібліотека. Берг не раз намагалася уявити собі, хто жив тут до неї, які вони були, справжні господарі, але нічого з цього не виходило.

В той день, вересневий, теплий, вона довго сиділа біля відчиненого вікна і дивилася на вулицю. Просто проти її вікон, унизу, якийсь приватник уже встиг відкрити комісійну крамницю. Дивно змінився Київ, тільки каштани виглядали по-старому — стояли вони вздовж вулиці Леніна, міцні, непоборні, певні своєї могутньої мідної краси.

Сутінки вже залягли над містом. Темрява ставала непроглядно густою. Коли-не-коли розірве її світло автомобільних фар, і знову тиша, непорушність. Комендантська година…

Але було щось непевне в цих тиші і спокої. Здавалося, ніби десь під землею, у глибокому запіллі, вже прийшли в рух невидимі, але страшні сили, невблаганні й незламні. Любов Вікторівна знала, що все це тільки гра нервів, але все-таки поспішила зачинити вікно і лягти. Так воно спокійніше.

Другого дня, точно о дванадцятій годині, вона знову з'явилася в кабінеті свого шефа і побачила перед його столом сивого худорлявого чоловіка, з сухим хижим обличчям, тонкими, міцно стиснутими губами й водянистими, безбарвними, глибоко запалими очима. Руки цей чоловік поклав перед собою на стіл, і Любов Вікторівну вразили довгі нервові пальці з припухлими і, мабуть, болючими суглобами.

Фрау Берг, зупинившись на порозі, скинула руку вгору:

— Хайль Гітлер!

— Хайль! — недбало, наче відмахуючись, поворухнув рукою шеф.

— Хайль! — ніби заводна іграшка, скочив з місця і знову сів на стілець незнайомий чоловік.

Любов Вікторівна розглядала його уважно, оцінююче. Щось непевне відчувалося в усій поведінці гостя — немовби хотів він якось вислужитися перед шефом, немовби чимось завинив перед ним.

— Прошу знайомитися, фрау Берг, — сказав шеф.

— Людвіг фон-Дорн, — знову схопився зі свого стільця незнайомий.

— Любов Берг, — відрекомендувалася Любов Вікторівна. — Мені здається, я вже щось чула про вас… Ви знаєте Юрія Крайнєва?

Зовсім того не бажаючи, вона вдарила Дорна по найвразливішому місцю, по болючій, ще незагоєній рані.

— Ха-ха-ха! — весело зареготав шеф. — Оце запитання так запитання! Можна сказати, снайперський постріл!.. Вітаю вас, фрау Берг!..

Нічого не розуміючи, дивилася Любов Вікторівна то на Дорна, то на свого шефа.

— Ха-ха-ха! — сміявся шеф. — Вони таки добрі знайомі, фрау Берг! Адже колись Юрій Крайнєв утік саме від пана фон-Дорна. Крайнєв розповідав вам коли-небудь про це?

— Мені особисто — ні, але цю історію знали всі в інституті стратосфери і на заводі.

— От бачите, Дори, яка ви відома людина! — все ще сміявся шеф. — Та сподіваюсь, що разом з фрау Берг ви не повторите такої дурниці і зумієте спокутувати свій гріх перед райхом.

Збентежений Дорн сердито глянув на шефа.

— Пробачте, але я приїхав сюди не для того, щоб вислухувати ваше недоречне кепкування, — різко сказав він.

Шеф одразу перестав сміятись, з цікавістю глянув на свого гостя. Мабуть, фон-Дорн ще почуває себе досить сильним, коли дозволяє собі розмовляти таким тоном. І тому, не бажаючи наживати собі ще одного ворога, шеф примирливо сказав:

— Ну, гаразд, не гнівайтеся. Перейдемо до справи. Завдання перед вами цілком ясне: зібрати всіх людей, які раніше працювали в інституті стратосфери, і негайно розгорнути наукову роботу. Стратосферна реактивна авіація — це саме те, над чим працюють найвидатніші німецькі вчені, це саме та нова зброя, про яку мріє фюрер… Я кажу про це для вас, щоб увести вас у курс справи, — звернувся він до Любові Вікторівни. — Значить, коли ми можемо знайти хоч якісь залишки робіт Крайнєва, хоч краплину його досвіду, то мусимо їх знайти і поставити на службу нашій державі.. Ви можете не обмежувати себе грішми на підкуп людей та розшуки. За місяць я хочу мати від вас рапорт про успішну роботу інституту або хоч про початок його роботи. Бажаю вам успіху. Хайль!

Цим разом він встав і високо підняв руку. Берг і Дорн підхопилися й собі і теж скинули руки вгору.

— Ну що ж, фрау Берг, — сказав Дорн, сідаючи в машину, — поїдемо до нашого інституту. Оскільки я розумію ситуацію, на нашу долю випало найважче з можливих завдань. Але вдруге мені вже не подарують жодної помилки, тому у нас з вами один тільки шлях — вперед…