Вадим Собко - Зоряні крила

Дивні, суперечливі почуття охопили душу Любові Вікторівни, коли вона сходила на гранітні сходи інституту стратосфери. Їй не раз доводилося бувати тут раніше, але як же все змінилося!.. Отут був кабінет Крайнєва, навіть табличка залишилася! Але пустка, страшна пустка всюди — в лабораторіях, кабінетах, у навстіж розчинених сейфах. Усе вивезено, все зникло…

Ні, не може бути, щоб зникло абсолютно все! Напевне, десь залишилися люди, а може, й матеріали. Любов Берг усе знайде, інакше-бо їй не жити.

— Деякі старі матеріали ми добули із затопленого підвалу, — говорив Дорн, — але вони мають десятирічну давність і вже нікому не потрібні. Звісно, на крайній випадок згодяться й вони, але держава потребує даних про останні роботи Крайнєва…

Любов Вікторівна глянула на Дорна і подумала, що завдання, яке стоїть перед нею, буде неймовірно важко виконати.

По добре накатаному грейдеру машина йшла швидко, і хмаринка сухої степової куряви вилася за нею. Соколова сиділа поруч з шофером, Марина і ще двоє техніків — у кузові на спакованих кресленнях, укладених на мішки і чемодани. Вони їхали вже довгенько, і поруч них все більше і більше машин поспішало на схід.

Потім на широкій дорозі почалося щось незрозуміле. Раніше машини рухалися тільки на схід, а тепер взагалі не можна було зрозуміти, куди вони їдуть. Велика кількість машин, вантажених найрізноманітнішим вантажем, посувалася тепер на захід, і вигляд у шоферів і пасажирів був переляканий.

Шофер перший звернув на це увагу, і Соколова наказала спинитися. Машина стала, і Соколова вийшла, намагаючись спинити зустрічну машину і дізнатися, в чому справа. Це їй вдалося не зразу. Коли ж нарешті одна з машин спинилася, то виявилося, що німці вже перетяли дорогу східніше і тепер на Харків треба шукати іншого шляху.

Соколова наказала повертати. Вона раптом згадала дані зведення Радінформбюро, де повідомлялося про прориви німців біля Гомеля і Кременчука. Треба було вириватися якнайшвидше.

Вихід з мішка, який хотіли затягти німці, ще був, і в цю горловину направилися всі машини.

Фашистські літаки з'явилися над дорогами. Вони літали низько над землею, стріляли з кулеметів, скидали бомби на машини і були дуже хоробрі проти беззахисних.

Один літак кинув бомбу просто перед машиною, де сиділа Соколова. Стовп диму і полум'я звився перед радіатором, автомашину кинуло набік, і на кілька хвилин все заховалося в хмарі пилюги.

Коли Марина отямилася і покликала допомогу, ніхто не прийшов до неї. Вона кілька хвилин лежала, потім обережно вилізла з-під чемоданів і пакунків з кресленнями. Машина лежала в кюветі боком. Віра Михайлівна і шофер сиділи в кабіні, і, глянувши на них, Марина в першу мить навіть подумала, ніби вони отак заснули сидячи.

В ті хвилини у неї не було почуття страху чи жалю. Вона думала тоді тільки про одне — як врятувати креслення, зробити так, щоб велика робота не пропала марно. Кілька хвилин посиділа, розмірковуючи, але придумати нічого не вдалося. Три важкі пакунки з кресленнями важили, мабуть, пудів з п'ять. Нічого було і думати самій винести таку вагу.

Марина ще раз оглянула машину. Полагодити її вона напевне не могла — весь мотор було розбито. Знову присіла на суху пожовклу траву, мить думала, потім підійшла до вбитих, забрала партійні квитки, заховала їх у кишеню і знову спинилася, не знаючи, що робити, куди іти.

За весь неп час на великому шляху не проїхало жодної машини, жодна людина не з'явилася в просторі степів.

Марині раптом стало страшно. Вона мусила знайти когось із радянських людей, мусила врятувати креслення. Звичайно, вихід був. Можна просто запалити всю машину і тоді вже не турбуватися про креслення — в руки ворогові вони не потраплять. Але цей вихід для Марини був непридатним. Вона не могла дозволити собі так легко, не спробувавши всіх засобів, знищити роботу багатьох людей.

Далеко в просторі дороги ворухнулася якась точка, і Марина здригнулася. Шляхом ішли люди. На великій віддалі не можна було розрізнити форми. Це могли бути наші, а могли бути і німці. Марина швидко підійшла до машини, одкрила краника — бензин полився на пилюгу, створюючи велику калюжу. Марина взяла в руки сірники і лягла в кювет. Коли це німці, то досить буде одного руху, щоб одразу загорілася машина, а разом з нею і креслення.

Але палити машину не довелося. Сергій Король, Володимир Орленко і ще кілька танкістів ішли шляхом. В останньому бою біля заводу вони витратили весь бензин, усі снаряди. Німецька артилерія підбила їхні машини. І вони пішли — озброєні, добре знаючи, що прорвуться крізь вороже кільце, і сильні цією певністю.