Альберто Фріч - Високий Мисливець

Наувільйо говорив довго і кучеряво. Воїни вторували йому приглушеними вигуками згоди — гу, гу — у. Їх рішучість була непохитна.

Мисливець відповів коротко:

— Великий вождь мовив правдиві слова — це слова воїна. Я не думаю, що його ухвала мудра, але інакше діяти не можна. Я поїду з вами, Наувільйо.

Караї довелося довго переконувати вождя, що рана, завдана побратимові, дає і йому право битися на боці індіанців. Найбільше вплинуло, однак, не це, а пропозиція мисливця використати зграю собак. Це робило план Наувільйо надійнішим, і тепер у здійсненні його могли взяти участь також люди Байджокігі. Але саму атаку на фазенду Наувільйо, не слухаючи ніяких заперечень, вирішив провести з своїми вісімнадцятьма старими воїнами.

Маєток Барранко Бранко лежить на березі річки Парагвай, трохи нижче нагір'я Трес Германос, на одній горі якого зведено парагвайську фортецю Форте Олімпо. На початку 1872 року, коли сюди пристав бразільський пароплав «Вілла Марія», там було розташоване головне село кадувеїв, одного з племен великого народу індіанців — гуайкуру [72] Дикі (гуарані). Назва об'єднувала цілу групу племен, серед них і кадувеїв. . Більшість племен гуайкуру жили раніше в Чако, на парагвайському березі Великої Ріки. їхні землі простилались далеко на південь, аж до Аргентіни. У багатьох легендах розповідається, що кадувеї прийшли саме звідти; і навіть поселившись у Бразілії, вони все одно часто навідувались туди. У Чако кадувеї їздили розробляти поклади солі, якої не знайшли на нових землях. Але головним чином вони робили туди наскоки, щоб битися з індіанцями чамакоко і тумрага, що належали до народу зумуко. Звідти вони привозили собі жінок і дітей, яких обертали на рабів.

Перебравшись на бразільський берег, кадувеї заснували там село Еаланокоді. Наприкінці того ж 1872 року знову прийшли білі люди, а з ними — і Мальгейрос. Він поселився серед індіанців і почав продавати їм горілку. Спритний португалець домігся від уряду посади дірейтор дос індіос і привласнив понад 200 квадратних легуа (12 800 квадратних кілометрів) їхньої землі. Тоді індіанці переселились у Наліке. За допомогою горілки Мальгейрос і там видурював у них коней і худобу. Кадувеї зубожіли, поміщик розбагатів.

Біля самого берега він поставив велику муровану фазенду. Два крила оселі заступали широке подвір'я, обнесене позаду товстим муром. З фасаду в будинок вели масивні двері. А в мурі були пророблені невеликі хвіртки. Вздовж усієї будівлі височіла веранда на цегляних стовпах, затінюючи подвір'я.

Фазенда Барранко Бранко була так міцно збудована, що справляла враження неприступної. І от цю фортецю готувався здобути Наувільйо зі своїми вісімнадцятьма дідами-індіанцями. Вождь знав, що у маєтку засіло більш ніж сотня добре озброєних людей, найнятих не так для оборони фазенди, як для винищення його племені. І все-таки він зважився на це.

За фазендою був ліс. Через нього лежала дорога в глиб Бразілії. Раніше, за старих часів, то була вузенька стежка, яка вела до індіанського кладовища. Мальгейрос звелів розширити її, щоб могли проїхати двоколки, запряжені волами, на яких возили до берега стовбури цінних порід дерев, а також дрова на продаж капітанам пароплавів. Дорога до кладовища була раніше прямою. Возова дорога за якихось триста метрів від маєтку робила різкий поворот, щоб оминути болото, в якому грузли важкі двоколки. Ліс і поворот дороги були основними стратегічними пунктами у плані Наувільйо.

Опівдні, коли під час нестерпної спеки у маєтку всі спали, у лісі розляглося валування псів. Спершу в одному місці, біля повороту дороги, потім у другому, третьому, а далі весь ліс сповнився гавкотом. Мисливці не шкодували зусиль, нацьковуючи собак на те чи інше дерево, так ніби там причаївся ягуар. Гавкіт ставав усе шаленішим і зрештою розбуркав усіх у фазенді. Списоносці довго вдивлялися в ліс, намагаючись з'ясувати причину дивовижного шуму в час, коли, як то заведено, у жарких країнах усі звикли спати. Однак нічого не помітили. Та от їм здалося, що ген-ген через дорогу майнула якась тінь, за нею — друга, третя, їх ставало все більше й більше. Придивившись, вони зрозуміли, що то по-бойовому розмальовані індіанці. Та хоч їхні тіла були вкриті, як колись давно, червоними смугами, в руках індіанці тримали сучасну зброю — новенькі вінчестери, а через плече в кожного висіла важка сумка з патронами. Скільки ж їх? Десять, двадцять, сто, — здавалося, їм нема кінця-краю.