Альберто Фріч: Високий Мисливець

— Хоч я й не люблю індіанців, — долив масла в огонь парагваєць Алонсо, — але ж Отонте…

Велькер не дав йому договорити. В нападі люті він уже не думав про те, що його тут не люблять і навряд чи хто заступиться за нього, коли дійде до бійки з підступним метисом. І хоч на нього нападали з усіх боків, не шкодуючи дошкульних слів, швейцарець накинувся на Алонсо:

— Ти не любиш індіанців, бо в твоїх жилах тече дев'ять десятих індіанської крові! Тобі є чого соромитись, бо сам ти з отих найпаскудніших індіанців, що пропонують своїх жінок білим людям. Як ти взагалі смієш сидіти з нами біля багаття та ще й втручатися в нашу розмову, ти, індіанський покруч! Ану, геть звідси до таких, як сам!

Навколо багаття запала тиша. У джунглях краще не кидати таких образ, а коли вже хто наважиться на це, то добре зробить, якщо приготує зброю. Однак Велькер зараз не думав про це. З його брудного рота раз по раз вихоплювалися лайливі слова: старий був певен, що його, сліпого й немічного, ніхто не скривдить. Він уже звик, що кожен порядний мисливець вважав за ганьбу зачіпатися з ним. Проте Велькер не врахував, що не кожен мисливець — порядна людина, що між ними є й такі, для яких нічого не важить убити безборонного, хоч це може поставити їх поза законом навіть у джунглях. Із джунглів можна втекти кудись до міста, де легко знаходять притулок усякі покидьки.

Велькер був майже сліпий, зате мав чудовий слух. Він одразу почув, як Алонсо поволі посуває руку до своєї рушниці, що стояла поряд біля дерева. Всі стихли, щоб дати можливість Велькерові вловити, звідки загрожує небезпека, яку він накликав на себе. І тільки-но парагваєць торкнувся приклада рушниці, як Велькер ніби між іншим промовив:

— Я гість Караї Пуку. А ще, наскільки мені відомо, не було випадку, щоб у його присутності кого-небудь підступно вбили.

Погляди всіх присутніх звернулися до Високого Мисливця. Було просто незбагненно, як він устиг так блискавично і зовсім беззвучно відкрити дерев'яну кобуру і витягти звідти швидкострільний автоматичний пістолет-маузер. Ніхто не завважив, як і коли він зробив це, але всі бачили, що ствол маузера спрямований на прихилену до дерева рушницю і курок його в кожну мить може опуститись. Сам Караї сидів, здавалося, зовсім незворушний. А потім спокійно, мовби коло багаття точилася звичайнісінька розмова, мовби він і не помічав, як усі схвильовані, сказав:

— Такого ще не бувало, щоб хтось когось проганяв від мого вогнища. Велькер справді нахабніший за мартін катін гудо , за москітів у лісі та ґедзів у пампасах. Але він теж сидить біля мого багаття і тому мій гість, хоч і поводиться негідно. Якщо хто має охоту взятися за зброю біля мого вогнища, то мусить принаймні уміти робити це швидше, ніж я.

Алонсо в цю мить, здавалось, утупився у темряву лісу, наче пильно щось там роздивлявся, але краєчком ока стежив за воронованим дулом, спрямованим на нього. І поволі відсунув руку від рушниці. Велькер чув кожен порух метисової руки, так само, як чув, коли Караї витягав пістолет з дерев'яної кобури, хоч інші цього не завважили. Чванькуватий швейцарець подумав, що сварку вже залагоджено на його користь, але Караї вів далі:

— Матто Гроссо надто широкий край, щоб вирішувати суперечки якраз на тих кількох метрах, де горить моє вогнище. Я порадив би вам, Алонсо, обрати для цього інший час і інше місце, а не те, де ми полюємо. У нас і так чимало клопоту з ловами, з білуванням і сушінням шкур, тому, думаю, ні в кого не буде охоти ще копати могилу чи для Велькера, чи для вас.

Напруження ослабло, але ніхто не порушив тиші. Тільки товсті поліна тріщали на вогні та сичала пара, вихоплюючись із чайника, в якому кипіла вода для мате. Саме цю мить і обрав Велькер для свого грубого запитання про червону сорочку Високого Мисливця. Алонсо тихо захихотів, сподіваючись, що тепер уже Караї напевно розгнівається і він зможе відомстити Велькерові. Проте Високий Мисливець відповів спокійно:

— Червона сорочка має свої переваги, і носить її той, хто вміє їх оцінити. Кажуть, що Наполеон носив червону сорочку, щоб не видно було крові, якщо його поранять, і серед солдатів не виникло паніки. Гарібальді носив її, мабуть, як символ свободи або ж тому, що знав її переваги.

— А які вигоди вона дає вам? — допитувався Велькер. — Серед вашої команди з двох коней, двох собак і одного індіанця паніки не виникне.

— Якщо вже хочете знати, червона сорочка у день добре вберігає від палючого сонця. Значно краще, ніж біла. А вночі її не видно, вона здається темною і оберігає від цікавих очей краще, ніж чорна. Живучи серед лісу, ніколи не знаєш, що на тебе чекає за мить, чи не треба буде раптом зробитися невидимим у гущавині. Моя червона сорочка вже кілька разів виручала мене з біди, а людина звикає до корисних речей. Тут вона, може, й не придасться, а втім, хто знає.