Навіть у кабінеті директора меблі були обшарпані та убогі.
Станіслав Кіндратович Вершинін, медієвіст із світовим іменем, зустрів британського колегу з усією можливою гостинністю.
— Як же, як же, пам'ятаю ваш запит, містере Фандорін, — сказав він, садовлячи гостя у витерте до білястості шкіряне крісло. — Половина документа, знайдена в Кімрах, так?
— У Кромешниках, — виправив Ніколас, шанобливо дивлячись на сократівську лисину автора коментарів до «Вичегодського літопису».
— Так-так, у Кромешниках. Підвал Матфеєвських палат, пам'ятаю.
Директор зняв трубку чорного телефону (такий апарат у Лондоні можна було зустріти лише в антикварному магазині), покрутив диск.
— Максиме Едуардовичу, голубчику, чи не могли б ви до мене зайти? — запитав Вершинін, лагідно всміхаючись невидимому співбесіднику. — Приїхав англійський дослідник містер Фандорін… Так-так, із приводу кромешниківської знахідки. Пам'ятаєте, ми відповідали на запит?.. Ну от і чудово.
Поклавши трубку, пояснив:
— Максим Едуардович Болотников, головний спеціаліст відділу обробки. Все поповнення фондів проходить через нього. Прекрасний палеограф і, між іншим, блискучий знавець сімнадцятого століття. Зовсім іще молодий, а вже чотири монографії видав і докторську захистив по Тушинському Злодію, Марії Мнішек і Злодійчуку. Уявляєте, — Станіслав Кіндратович зі значенням підніс палець, — його до Стенфорда запрошували, на величезну зарплату — відмовився. Патріот! Це у нас нині рідкість. Вірить у Росію. Нове світило, можете вже мені повірити. Наш архівний Моцарт.
Архівний Моцарт щось не поспішав приходити на поклик начальства, і для заповнення паузи директор завів розмову про бідування своєї установи — очевидно, помітив, як іноземець поглядає на криві стелажі та ветхий килим.
— … А в минулому кварталі взагалі жодної копійки, — вів Вершинін нескінченну жалібну оповідь. — Зарплата у старшого наукового двісті п'ятдесят тисяч, і ту затримують! П'ять апаратів для мікрофільмування зламані стоять, полагодити ні на що. Ксерокс закомизився — це взагалі трагедія. Та що ксерокс, прибиральницям платити нічим. А прибиральниці, знаєте, не наш брат історик, вони безкоштовно працювати не будуть. Стид і сором, скільки пилюки завелось. Я вам, голубчику, добру пораду дам. Не ходіть ви до нас сюди таким франтом, та ще й при краватці. Пожалійте піджак і манжети. У курточці, у джинсах — якраз буде.
Ніколас був уражений тим, що директор архіву дає малознайомій людині пораду, та ще й з такого інтимного приводу, як стиль одягу. Трохи подумавши, магістр вирішив, що це, хоча й безцеремонно, зате дуже по-російськи, можливо, навіть симпатично.
— Отаке в мене становище, гірше губернаторського, — обеззброююче розвів руками Вершинін. — Без грошей працювати дуже, дуже важко. А що поробиш? У держави грошей нема. Що б ви зробили на моєму місці?
І розчулений Ніколас не витримав. Вершинін дав йому пораду першим, та й до того ж сам запитує. Треба допомогти.
— На вашому місці, пане директор, я зробив би ось що, — все ще трохи ніяковіючи, почав Фандорін. — По-перше, я не розумію, чому архів дозволяє дослідникам користуватися своїми унікальними фондами безкоштовно. Замість того, щоб обмежувати доступ у ваші читальні зали, відсікаючи бездіяльно цікавих і приймаючи тільки спеціалістів, ви могли б розчинити двері для всіх бажаючих, але ввести при цьому невелику абонентську плату. Я з охотою заплатив би за честь попрацювати у вашому читальному залі. А по-друге, я впевнений, що багато моїх колег заплатили б куди більш істотні суми, якби ви приймали замовлення від приватних осіб на проведення того чи іншого дослідження. Скажімо, мені потрібно зісканувати необхідний документ і ще проглянути стовпці Іноземського, Рейтарського та кількох інших приказів з певної досить вузької теми. Ця робота забере в мене тиждень, плюс до цього я витратив і ще витрачу чимало грошей на квитки, готель тощо. Повірте, я із задоволенням заплатив би одну чи навіть дві тисячі фунтів, якби це завдання виконав для мене хтось із ваших чудових фахівців…
— А що ж, прекрасна ідея, — пожвавішав директор. — Звичайно, виникне маса фінансово-бюрократичних труднощів, але гра варта…
Він не встиг договорити — у двері постукали, й одразу ж, не чекаючи відповіді, ввійшов елегантний, стрункий брюнет у модних вузьких окулярах і зі спортивною сумкою в руці. Із сумки стирчали рукояті двох тенісних ракеток.
Читать дальше