Борис Акунін - Алтин-толобас

Учора дрімучий і ворожий ліс, який оберігав підступи до зачарованого граду, зімкнувся такою неприступною стіною, що лишалося тільки впасти у відчай.

Виявивши, що кейс, сховище всіх цінностей, зганьблено й випотрошено, магістр сяк-так повернув до життя товариша по нещастю, і обидві жертви газової атаки кинулися до купе провідника. Той сидів, пив чай і розглядав у чорному склі відображення свого непривабливого лиця.

Відіпхнувши Ніколаса плечем, містер Калинкінс закричав:

— На нас напали бандити! Це міжнародний тероризм! Мене й оцього британського підданого отруїли нервово-паралітичним газом! Викрадено гроші й речі!

Провідник ліниво повернувся, позіхнув.

— Це запросто, — сказав він, дивлячись на пасажирів без усякого інтересу. — Пошаливают . (Знову це слово, що не перекладається на жодну з відомих Ніколасу мов!) Залізниця за стирене відповідальності не несе. А то з вами, лохами, по миру підеш.

— А де двоє молодиків у спортивних костюмах, з якими вас бачив містер Фендорайн? — запитав сметаноторговець, впиваючись поглядом у дивно холоднокровного служителя. — В якому вони купе?

— Які ще молодики? — ліниво здивувався провідник. — Ні з ким я не розмовляв. Бреше твій містер. — І знову повернувся до свого відображення, поскаржився йому: — Хльобала роззявлять, козли. Пиши потім пояснення. Ідіть до чергового міліціонера. Він у третьому вагоні, ага. І дверці причиніть, дме.

До міліціонера латиш не пішов — сказав, марна річ, так що довелося Ніколасу вирушати до представника закону самому.

Лейтенант, якого Фандорін виявив у купе у провідниці третього вагона, спочатку й справді ніяких заходів уживати не хотів.

— Зрозумійте, за годину й десять хвилин потяг зупиниться у Пскові, — пояснював йому Ніколас. — Там злодії зійдуть, і відшукати вкрадене буде вже неможливо. Треба просто пройти по составу, і я упізнаю цих людей. Я певен, що це вони.

Обтяжлива розмова тривала досить довго, й було видно, що користі від неї не буде. Не мав англієць таких аргументів, через які міліціонер застебнув би ґудзики на мундирі, надів портупею та й вирушив обходити всі тринадцять вагонів замість того, щоб випити по четвертій і закусити.

Виручила довготелесого іноземця провідниця, підтвердивши тим правоту класичної літератури, що приписує російській жінці жалісливе та чуйне серце.

— Та буде тобі, Валь, ну чо' ти, не гноїсь, — сказала нездорово повна й хімічно завита правнучка некрасовських жінок. — Бачиш, біда в чоловіка, сходи. А я тим часом огірочків покришу, редисочку поріжу.

Спортивні молодики виявилися в шостому купе четвертого вагона, сусіднього з Ніколасовим. Їхали вдвох, ляпали по столу заяложеними картами. На столі стояли пивні пляшки.

— Це той самий костюм, — показав Ніколас лейтенантові на синій рукав із білою смугою. — Я переконаний.

— Документики пред'явимо, — суворо наказав міліціонер. — І речі теж. Маю заяву від іноземного громадянина.

Той, що старший, розвів руками:

— Які речі, командир? Ми з Серьогою в Неворотинській сіли, у Пскові виходимо. Ось, диви — два лящі в кишені, сигарети.

Слід оддати лейтенанту Валі належне: явно порушуючи права особистості та посадові інструкції, він обшукав купе, й навіть самих молодиків, але, крім двох в'ялених рибин, пачки «LМ», насіння та дріб'язку, нічого не виявив.

— Ну що? — запитав Валя в коридорі. — Далі підемо чи як?

— Я знаю! — вигукнув Ніколас. — Вони у змові з провідником із мого вагона! І речі напевно теж у нього! А в Пскові він їм передасть украдене, й вони вийдуть.

— Ні, — відрізав міліціонер. — Провідника шмонати не буду, собі дорожче. — І, поміркувавши, додав: — Без ордера не положено. Ви ось що, містере. Пишіть заяву, а потім у третій мені піднесете. Бувайте.

І Ніколас лишився сам, киплячи від безсилої люті.

Час, час добігав кінця! До зупинки у Пскові лишалося не більше чверті години. Можна було, звичайно, зайняти пост у тамбурі й спробувати застукати підлого провідника на гарячому — коли той передаватиме здобич спільникам. Але що, коли в них придумано інакше? Скажімо, тицьне через відчинене вікно комусь, хто заздалегідь чекає на пероні, а Ніколас так і буде стовбичити в тамбурі.

«Міркуй, міркуй, — наказав собі магістр. — Упустиш лист Корнеліуса, більше його не побачиш. І ніколи собі цього не простиш».

Подумав хвилин п'ять, і з'явилась ідея.

Іще стільки ж пішло на гортання фольклорного записника та заучування деяких аргоїзмів з розділу «Маргінальна лексика».