Борис Акунін - Алтин-толобас

— Та стійте ж! — закричав Ніколас. — Що за безглуздий жарт!

Картатий озирнувся.

Молодий. Світле, навскоси зачесане волосся збоку звисає на лоба. Звичайне, нічим не примітне лице. Старомодні окуляри, такі носили років тридцять тому.

Задерикувато посміхнувшись, злодій сказав:

— Гей, баскетболісте, побігаємо наввипередки? — І вистрибом помчав угору по сходах.

«Звідки він знає, що я займався баскетболом?» — оторопів Ніколас, але тут же збагнув: ага, це він про мій зріст.

Це був псих, очевидний псих, без сумніву. Добре хоч униз не побіг, а то ганяйся за ним по всьому архівному містечку. Вгору по сходах бігти особливо було нікуди — вище другого поверху вже був дах.

Очкарик не дуже-то поспішав. Разів зо два зупинився, озирнувся на Ніколаса і, нахаба, ще й кейсом помахав, піддражнюючи.

Сходовий прогін закінчувався майданчиком. Псих штовхнув невисокі дверцята, й відкрився яскраво освітлений сонцем прямокутник. Очевидно, там і справді був вихід на дах.

Іще не усвідомивши до кінця ідіотську безглуздість казусу, що стався, Фандорін піднявся сходами.

— Кому розповісти — не повірять, — бурмотів він.

Сховатися на даху було нікуди, та викрадач і не ховався — стояв і очікував біля краю, зверненого не на Пироговку, а до внутрішнього двору.

— Все, побігали. Ви перемогли, я програв, — заспокійливо промовив Фандорін, обережно наближаючись до безумця. — Тепер віддайте мені кейс, і ми з вами побіжимо наввипередки у зворотному напрямку. Згода?

Злодій застиг спиною до пустоти, затиснувши кейс між ногами, й весело посміхався, здається, дуже задоволений собою. Тільки б не скинув кейс униз — ноутбук розіб'ється. Та й сам би не впав, кретин нещасний.

Ніколас з острахом заглянув за край. Будівля була хоч і двоповерховою, але старого, розгонистого спорудження, так що летіти вниз було добрячих футів сорок. І переломами не відбудешся: через ремонт увесь двір, упритул до стін архіву, було заставлено будматеріалами, завалено якимось металевим мотлохом, залізноребрими сміттєвими контейнерами. Гепнешся — вірна смерть.

Заряд активності у психа, здається, вичерпався. Він стояв сумирно, дивлячись на Ніколаса все з тією ж добродушною посмішкою.

Фандорін глянув на нього зверху вниз, повільно показав на кейс:

— Якщо не заперечуєте, я візьму. Домовились? Ми так гарно з вами побігали. Ходімо назад.

— «Чому люди не літають, як птиці?» — спитав раптом картатий і пояснив: — Драматург Островський.

Ніколас здивувався:

— Що, вибачте?

— Пташку жалко, — плаксиво зморщив фізіономію безумець.

«Звідки він знає про пташку з віршика?» — ще більше здивувався Фандорін. А очкарик несподівано схопив його однією рукою за брючний пасок, другою за піджак і без найменшого напруження перекинув двометрового магістра історії через голову — вниз, назустріч гострим бетонним кутам і зазубреному іржавому залізу.

ДОДАТОК:

Лімерик, складений Н. Фандоріним у Центральному архіві стародавніх документів у хвилини збентеження 14 червня близько полудня:

Корнеліус бачить золоту іскорку на обрії. Найбільше дерев'яне місто світу. Аудієнція у віце-міністра. У Німецькій слободі. Дивні звичаї московитів. Головна російська рослина.

Столиця великого азіатського королівства попервах явилася Корнеліусу фон Дорну крихітною золотою іскоркою на обрії.

— Дивіться, пане капітан, — показав купецький старшина Вільям Майєр, — це купол кремлівської дзвіниці, що зветься Великий Йоганн. Там, під нею, й сидить цар московитів. Іще три-чотири години, й ми дістанемося міських воріт.

Із караваном данських і англійських негоціантів Корнеліус їхав од самого Пскова. Через важкі вози з товаром рух був нешвидким, зате безпечним, а крім того від попутників, більшість із яких мандрували по Росії не вперше, вдалось отримати чимало цінних відомостей про таємничу, напівказкову країну, в котрій капітану, згідно з підписаною угодою, належало прожити аж чотири роки.

Купці були людьми статечними, усього вони набачились і до всього зробилися звиклими. Від жадібних російських губернаторів і магістратів одкупалися малою мздою, зайвого не платили, а небезпечні ліси та пустки, де poschaliwali (це слово означало «трохи розбишакували»), обминали. Про всяк випадок, якщо вберегтися від зустрічі з лихими людьми не вдасться, домовленість була така: з фон Дорна за харчі й корм для його коней грошей не беруть, але за це він зобов'язаний командувати караванною охороною, битися чесно, до останньої можливості, й купців з їх майном розбійникам не видавати. Тому в глухих місцях Корнеліус виїздив наперед, войовниче оглядаючись навсібіч (мушкет упоперек сідла, кобури розстебнуті). За ним — четверо кнехтів, теж із мушкетами. Потім вози (по боках дороги ще дванадцять озброєних слуг), а вже позаду — купці, при шаблях наголо й пістолях. Разів зо два чи три на узбіччі здригалися кущі, й невлад, серед білого дня, починала ухкати сова, та напасти на таких серйозних людей ніхто з гулящих так і не відважився. Загалом, домовленість для Корнеліуса вийшла вигідною.