Борис Акунін - Алтин-толобас

— Нам ліворуч, заявляти товари. Вам же, пане капітан, он туди, — показав купецький старшина. — Бачите, над дахами башту з двоголовим орлом? В'їдете у ворота, й одразу праворуч буде Іноземський приказ. Тільки навпростець по вулиці не їдьте, обминіть он з того боку. Буде довше, зате безпечніше.

— Чому? — здивувався Корнеліус.

Вулиця, що вела до башти, була гарна, широка і, на відміну від усіх інших, майже безлюдна. Тільки біля високих воріт великого дерев'яного палацу стояла купка голодранців.

— Це хороми князя Татьєва. Він своїх кнехтів не годує, не одягає, тому вони добувають собі шматок хліба самі: хто проходить мимо, грабують і б'ють. Іноді до смерті. Так уже в Москві повелося, гірше, ніж у Парижі. На вулицю Dmitrowka теж заходити не треба, там бешкетують холопи пана обер-камергера Стрешньова. Послухайтесь доброї поради: поки ви тут не освоїлись, обходьте стороною всі палаци й великі будинки. Буде ліпше, якщо першого року ви взагалі не будете виходити за межі Німецької слободи без проводиря. Хоча, звичайно, тут добряче можна пропасти і з проводирями, особливо вночі. Ну, прощавайте. — Славний купець простяг на прощання руку. — Ви чесна людина, пане капітан. Бережи вас Господь у цій дикій країні.

Ні, не вберіг Господь.

За дві години по тому капітан фон Дорн блідий, з тремтячими від безсилого гніву губами виходив із воріт Іноземського приказу без шпаги, під конвоєм похмурих стрільців у канаркового кольору каптанах.

Капітан? Авжеж — усього лиш лейтенант, або, як тут говорили на польський лад, porutschik.

Неймовірно, але кондиції, підписані в Амстердамі російським посланником князем Тулуповим, виявилися суцільним обманом!

А починалося так чинно, церемонно. Черговий чиновник (у великих залізних окулярах, брудному каптані, зі змащеним оливою довгим волоссям) взяв у іноземця папір з печатями, статечно покивав і звелів очікувати в канцелярії. Там на довгих лавах сиділи писці, тримали на колінах паперові сувої й швидко строчили перами по цупкому сіруватому паперу. Коли аркуш закінчувався, лизали склянку з клеєм, проводили язиком по краю паперу і наклеювали наступний аркуш. Пахло, як і належить у казеннім присутствії: пилюкою, мишами, сургучем. Якби не виразний запах часнику й перевареної капусти, що чи то пробивався знизу, чи то сочився із самих стін, можна було б уявити, ніби це ніяка не Московія, а магістратура в Амстердамі або Любеку.

Чекати довелося довго, як і належить у приймальні великої людини. Зрештою, іноземного офіцера прийняв пан Теодор Ликов — приказний podjatschi, тобто по-європейськи, мабуть, віце-міністр. Саме він відав розміщенням щойно прибулих іноземців і влаштуванням їх на службу та забезпечення.

Кабінет у його ясновельможності був негарним — бідним, з поганими меблями, без портьєр, із живопису лише маленька закопчена мадонна в кутку, але зате сам гер Ликов попервах Корнеліуса дуже вразив. Був він величним, із надутими щоками, а одягненим не гірше, ніж князь Тулупов: парчевий каптан із ґудзиками з негранованих рубінів; дебелий, вище потилиці комір увесь затканий перлами, а на сукняній, отороченій соболем шапці — сяючий алмазний аграф. Одразу видно: людина сановна, величезного багатства.

На подорожню дивився довго, морщачись і на щось хитаючи головою. У Корнеліуса на душі раптом стало тривожно. На капітанський патент, виправлений посланником, віце-міністр ледве глянув, та й кинув на стіл, наче непотріб який. Ледве розтуляючи губи, щось кинув побіжно.

Низенький, миршавий товмач, з великим синцем посеред лоба, улесливо закланявся начальству, переклав німецькою — з дивною вимовою, старовинними зворотами, так що Корнеліус не відразу й зрозумів:

— Охота ж князю Тулупову марно обіцяти. Вільного капітанства зараз немає, та й не дано князь-Єфимію влади самочинно звання жалувати. Поручиком у мушкатерський полк узяти можна, капітаном — іще міркувати треба.

Фон Дорн змертвів, але то був лише початок.

— Жалування тобі буде половинне, бо війни зараз нема, — торохтів товмач. — І підйомного корму тобі князь багато наобіцяв, стільки дати не можна. Та й то, що можна б дати, зараз узяти немає звідкіля. Чекати треба — рік або, може, півтора.

Корнеліус підхопився, тупнув ногою.

— Не буду служити поручиком, та ще за половину жалування! Коли так, я негайно вирушаю назад!

Ликов недобре посміхнувся:

— Овва, чого захотів. Государеві їздові, сто єфимків, потратив, міста і фортеці наші всі видивився, а тепер назад? Може, ти лазутчик? Ні, Корнію Фондорнов, одслужи, скільки належить, а там видно буде.