Борис Акунін - Алтин-толобас

Найдужче Корнеліуса здивував товмач. Замість того, щоб розсердитися на «російських свиней», змовницьки підморгнув і оскірився.

— Ось, — показав на великий будинок з червоним черепичним дахом, — тут квартирує ваш полковий начальник гер Крістіан Лібенау фон Лілієнклау, себто «полковник Лібенов». Мені туди ходити нема чого, так що відкланююсь і зичу вам усіляких гараздів. Якщо знадобиться товмач — милості просимо. Звуся я Пашком Нємцеровим, із Архангельського подвір'я. Я і цидулки чолобитні або сутяжні складаю. Беру недорого — алтин і півкопійки.

Десятник поніс у дім кляузу від віце-міністра, Корнеліусу звелів очікувати. Серце занило від недоброго передчуття.

— Так, юначе, наламали ви дров. — Полковник Лібенау фон Лілієнклау розкурив люльку, надимаючи товсті щоки й насуплюючи кущисті строкаті брови. — Схопити піддячого за комір, та ще в приказі, при підлеглих! Тепер ця бестія погрожує чолом за безчестя бити. Негарно, гидко. Як піде писанина, не відв'яжешся. — Він знову зазирнув у прислану Теодором Ликовим цидулу, сердито крякнув: — Чи ти ба, чого захотів, мокриця, — офіцера батогами! У мене не стрілецький полк, а мушкетерський. Шмагаю не батогами, а різками, і то тільки нижніх чинів. Підла, рабська країна! Тьфу! Доведеться йому, бісові, трьома рублями поклонитися, а то й п'ятьма — надто вже розгнівався.

Командир полку виявився страшним лише з вигляду. Бурчав, лаявся, кілька разів грюкнув кулаком по столу, та Корнеліус на своєму віку повидав усяких командирів і добре знав: бійся не того пса, що гавкає, а того, що мовчить.

Лайку начальства фон Дорн вислухав без сперечань, а по тому відлучився у двір, вийняв із в'юка флягу доброго голландського рому, згорток батавського тютюну, й незабаром вони з полковником уже сиділи на затишній заскленій веранді, диміли люльками й пили міцну, щедро присмачену ромом каву.

— Тут же що прикро, — говорив Лібенау, зітхаючи, — цей Федько Ликов невелика шишка, піддячий простий. Ви кажете, дожидали його довго? Це він посилав за «великим каптаном» (щось на кшталт казенного мундира для парадних виходів), аби на вас враження справити. Звичайна річ — на гостинця набивався, в Росії так заведено. Треба було пообіцяти йому пару соболів із ваших підйомних, усе б і влаштувалось. А для майбутньої користі його слід було б, шельму, та пару інших піддячих у гості покликати, дуже вже вони охочі до мальвазії та зацукрованих фруктів, які так майстерно готує фрау Зібольд із «Лелеки». Тільки й усього треба було. І капітанське звання при вас лишилось би, і підйомні. Ех, добродію! Що ж це вас купці не навчили? Треба було вам спершу сюди, в слободу, а вже потім у приказ. Тепер пізно, не виправиш. Коли б ви Федька сам на сам страмили, та хоч би й прибили, не велика біда, а при підлеглих — інша річ, не простить. Йому безчестя. За зневажену честь він багато візьме.

Почувши про честь, фон Дорн стрепенувся:

— Якщо він людина честі, я готовий дати йому повну сатисфакцію. На чому тут заведено битися? На шаблях? На пістолях? Я готовий битися будь-якою Зброєю!

Лібенау засміявся. Сміявся довго, із задоволенням і смаком.

— Бач, куди сягнули — дуель. Тут вам не Європа! У місцевих дворян, якщо посваряться, знаєте, яка дуель? Сідають на коней і шмагають один одного батогами по пиках, поки якийсь не впаде. Я ж кажу, рабська країна, ніякого уявлення про гідність. Крім царя, всі холопи, до щонайпершого боярина. За тутешнім розумінням, безчестя може бути лише від рівних або нижчих, од вищих — ніколи, хай хоч на морду гидять. Якщо цар власною ручкою котрогось із князів чи бояр чубить або по щоках лупить — це тільки привід для гордості. Ось буде зима, почнеться улюблена царська забава. Государеві стольники — це щось подібне до камер-юнкерів — будуть навмисно в палац до височайшого виходу запізнюватись. А знаєте, чому? Тому що тих, які запізнилися, монарх велить купати у ставку й радіє, мов дитина, в долоні плеще. Стольники нароком горлають пожалібніше та посмішніше, щоб його помазаній величності догодити. Деякі, звичайно, від такого купання застуджуються й помирають, але буває й так, що Олексій Михайлович змилується й пожалує що-небудь: шубу для тепла чи сільце на прокорм. Отакі тут дворяни. Та їх біля палацу щодня нагаями шмагають, хто провинився. А ви — дуель.

— Іноземців теж нагаями шмагають? — зіщулившись і бліднучи лише при думці про ганебне покарання, запитав фон Дорн. Крики віце-міністра Федька про батоги він вважав пустими погрозами (де це бачено, щоб людей благородного звання піддавали биттю?), а виходило, що даремно.