Борис Акунін - Алтин-толобас

Нахиляючись, рикнув:

— Гор-рло перегризу.

Не погрожував — сповіщав.

Корнеліус у страху забився, дивлячись на вишкірену пащу, котра наближалася, з гострими, вовчими зубами. Вервольф! Справжнісінький, яким няня в дитинстві лякала.

Краєм ока помітив рух. Це аптекар нарешті зробив крок од стіни, обома руками підняв важкого Замолея в срібнім окладі з камінням і щосили вдарив вовкулаку збоку по голові.

Декілька камінців вискочили із гнізд, застрибали по дошках.

Юсупа хитнуло вбік — на щоці й вилиці ченця від зіткнення з вогненними лалами проступили вм'ятинки.

Заревівши, хашишин обернувся до Вальзера, ухопив його за край кацавейки.

Скориставшись тим, що одна рука вільна, Корнеліус вихопив-таки стилет і ввігнав ченцеві знизу вгору в основу підборіддя — до упора, а потім висмикнув і другу руку, штурхонув Юсупа в груди.

Той упав навзнак. Блимаючи маслянисто-чорними очима, почав хапатися за бороду — стилета під нею було не видно, тільки булькало щось та посвистувало. Схоже, удар прийшовся туди, куди слід.

Фон Дорн підхопився й підібрав обушок, готовий, якщо знадобиться, розколоти страховиську череп. Не знадобилось. Юсуп іще потіпався трохи, похрипів і затих. Борода, насичуючись червоним, робилася схожою на незабутній колір «Лаура».

— Дякую вам, гер доктор, — з почуттям промовив Корнеліус. — Ви врятували мені життя.

Вальзер, хоч увесь і трясся, церемонно відповів:

— Радий хоч у чомусь виявитися корисним, гер капітан.

На цьому обмін люб'язністю завершився, тому що в будинку загримали двері, пролунали чоловічі голоси — певно, сутичка з Юсупом була занадто шумливою.

— Дайте! — Корнеліус вирвав у аптекаря Замолея, запхав у мішок. — Скоріше у двір!

Бігли по рипучому снігу: Вальзер попереду, порожняком, лише з вірьовкою в руках; зігнутий у три погибелі капітан устигав слідом. Чортів мішок тягнув пудів на два, а то й на три.

Гак на стіну незграбний аптекар закинув тільки з третього разу. У вікнах засвітилися вогні, й видно було, як усередині гасають тіні.

— Лізьте! — наказав фон Дорн, підпихаючи Вальзера в зад. — Приймете мішок. Потім я.

Аптекар якось видерся. Коли тяг мішок, ледве не гепнувся назад. Грюкнули двері.

— Братіє, он він, душогуб! Он, на стіні!

Зціпивши зуби, Корнеліус ліз по вірьовці. Ззаду наближався тупіт. Добре хоч, Вальзер зник на тому боці, так і не помічений ченцями.

Капітан вчепився руками в край стіни, підтягнувся.

Але тут мушкетера знизу схопили за ноги, рвонули, й він зірвався, а зверху вже накинулися розпарені, сопучі, — та не один або двоє, а принаймні півдюжини.

Корнеліусу фон Дорну було дуже кепсько.

Він тремтів од холоду в вузькому й тісному кам'яному мішку, куди головою вперед його запхали тюремники Костянтино-Єленинської башти.

Башта була знаменитою, боялася її вся Москва, тому що тут, за товстими цегляними стінами, розташовувався Розбійний Приказ, а під ним темниця й дізнанний застінок, через який башту в народі називали не її природним красивим іменем, а попросту — Катувальнею.

Через нічний час схопленого на митрополитовому дворі розбійника не дізнавали, а запхали до ранку в «щілину», виїмку завдовжки три аршини, заввишки й завширшки один — ні підвестися, ні присісти, та й не перевернутися до пуття. Більше доби в такій мало хто витримував, а деякі, що дуже темряви бояться, божеволіли. Служителі приказу, люди бувалі й досвідчені, знали: хто в «щілині» нічку пролежить, уранці на дізнанні як шовковий буде. Й катові мороки менше, й дякові полегшення, й писцеві казенний папір на пусті побрехеньки не переводити.

Перші п'ять хвилин заціпенілий од жаху капітан бився в темряві, стукаючись потилицею об тверде, а ліктями впираючись у камінь. Дверцята — не дверцята навіть, заслінку — за ним зачинили, залишили маленьке віконце, щоб не задихнувся.

Потім фон Дорн зціпив зуби і звелів собі заспокоїтися. Брат Андреас, до того як поїхати в Гейдельберзький університет, а потім у монастир, часто говорив із Корнеліусом, тоді ще підлітком, про природу страху. В той час Андреас вважав найгіршим ворогом людським не десять смертних гріхів і не Диявола, а страх. «Страх — це і є Диявол, усі наші нещастя від нього», — повторював старший брат. І ще: «Ніхто не налякає тебе так, як ти сам. А боятися ж то нічого. Що вже, здається, може бути страшнішим смерті? Тільки й смерть зовсім не страшна. Вона не тільки кінець, але й початок. Це як у книзі: треба прочитати до кінця один розділ, а на наступній сторінці почнеться інший. І чим краща твоя книга, тим другий розділ буде більш захоплюючим».