Борис Акунін - Алтин-толобас

Як же іще він говорив?

«Якщо тобі погано, пам'ятай, що погане коли-небудь закінчиться, й не падай духом. Не буває так, щоб людині зовсім уже робилось невміч — тоді милосердний Господь зглянеться й забере душу до себе. А поки не забрав, кріпись».

І Корнеліус почав кріпитися.

«Ну і що ж, що кам'яний мішок і не підвестися, — сказав він собі. — А якби я в постіль уклався спати, чого мені підводитися? Спочивай собі до ранку».

Він спробував уявити, що над головою в нього не кам'яна кладка, а безмежний простір і високе нічне небо. Якщо він не підводиться, то не від неможливості — просто не бажає. Йому так добре. То волокли по вулиці, штовхали й били, а тепер гарно, спокійно, й лежати не так уже твердо, солому підстелено.

Уранці, коли на дізнання потягнуть, підіймуть на дибу й почнуть батогом шкіру зі спини здирати, ця «щілина» раєм згадається…

Ні, от про це міркувати не слід — при думці про застінок найгірший ворог роду людського накинувся на Корнеліуса люто, скрутив і загнав пазурі в серце, що хоч вий.

Тільки б ранок подовше не наставав!

Пощастило Адаму Вальзеру, вийшов сухим із води. Мабуть, іще затемна, тільки нічні дозори з доріг підуть, кинеться геть із Москви.

Захопить свого любого Замолея, решту книг кине. Ну, може, ще Арістотеля драного прихопить, вага невелика.

Мову знає він добре. Начепить каптан, валянки, шапчину кошачого хутра — зійде за росіянина. Дивись, і до кордону добіжить. Бог за слабких заступається. А там, у Європі, всі мрії аптекаря здійсняться. Переплавить він ртуть, скільки дістане, в золоті злитки й заживе собі вільним багачем.

Так зробилося гірко від цієї несправедливості, що не витримав капітан фон Дорн, заплакав. Що на тортурах говорити? Називатися, хто такий, чи вже краще терпіти, мовчати? На канцлерів захист все одно надії немає — за вбивство в митрополитовому будинку боярин Матфеєв свого ад'ютанта сам катові оддасть… Крикнути «слово і діло»? Розповісти про тайник, про Ліберею? Так усе одно вийде, що Корній Фандорін злодій. Украв цареве майно, і знав, чиє краде. За це — Вальзер говорив — руку рубають і потім на залізний гак підвішують. Треба спершу довідатись, як московити карають за вбивство ченця, й тоді вже вибирати, кричати «слово і діло» чи мовчати.

На цій думці Корнеліус і заспокоївся. Адже головне — прийняти рішення, а на решту воля Божа.

Поворушився трохи (солома рятувала мало), потремтів од кам'яного холоду й сам не помітив, як заснув.

Назавтра заслінка загуркотіла тільки далеко за полудень. Задерев'янілого фон Дорна за ноги витягли із «щілини» й поволокли під пахви з одного підвалу до іншого, тільки не холодного, а жаркого, тому що в кутку допитної кімнати палав огонь і приземкуватий мужик із засуканими рукавами, в шкіряному фартусі, ворушив там, на жару, якісь залізяки.

Корнеліус спершу подивився на розжарені обценьки, на мотузку, що звисала зі стелі (це й була диба) й лише потім повернувся до столу, за яким сиділи двоє: дяк із цапиною бородою при блідому тонкогубому лиці та молоденький писець, що роззявився на арештанта з цікавістю — видно, допитна служба для нього була новиною.

Страху немає, сказав собі фон Дорн і зціпив зуби, щоб не цокотіли. Є біль, але біль — тільки простий свербіж потривожених нервів. Будуть катувати — горлатимемо, більше все одно робити нічого.

— Чого, лиходію, розусміхався? — скривився дяк. — Прознав про государеву милість? Я ось вам, довгобрехам, брехала повідриваю, — сказав він уже не Корнеліусу, а тюремникам, які його привели.

Ті забожилися було, що ні про що таке лиходію не казали, та тонкогубий махнув рукою — заткніть пельку.

— З волі всемогутнього Бога великий государ цар і великий князь Олексій Михайлович, полишивши земне царствіє, одійшов у вічне блаженство небесного царствія, а перед тим, як Господу душу віддати (тут дяк тричі перехрестився), великий государ повелів боржникам недоплати простити, колодників і кайданників на волю випустити й навіть убивців помилувати…

Корнеліус стрепенувся. Значить, цар помер! А перед смертю, мабуть, прийшов до пам'яті та, згідно із руським звичаєм, оголосив боргову і кримінальну амністію — щоб недоїмники і в'язні за гріхи новопреставленого Олексія перед Всевишнім щиросердіше клопоталися. Не такі вже й погані, виходить, московитські установлення!

— … Тільки даремно ти, татю, зрадів. До того, як дух спустити, його царська величність особливо наказав — єдино не попускати тим лиходіям, хто людей Божих до смерті умертвив, бо се гріх уже не перед царем земним, а перед Владикою Небесним. І нині звелено вас, недолюдків, хто попа або ченця згубив, карати не милостиво, як раніше — колесуванням, а безпощадно, саджанням на палю, перед тим люто на дибі поламавши. Беріть-но, голуб'ята, його. Чули государеву останню волю? — Дяк напутливо підніс пальця. — Сказано «люто», значить, люто.