Володимир Обручов - В нетрях Центральної Азії

До чаю ми захопили з собою своїх сухарів і китайського печива, бо помітили, що у господарів є тільки дзамбе.

— У нас іноді буває навіть свіжий хліб, — зауважив лама з приводу нашого угощання, — але зараз запас борошна закінчився. Чи на знайдеться у вас зайвого, я бачу, ви люди запасливі?

Я сказав, що ми веземо борошно для баурсаків та локшини і що фунтів з п'ятнадцять я зможу продати, розраховуючи на те, що у монголів на Едзін-Голі борошно знайдеться.

— Це буде дуже приємно, — відповів лама.

За чаєм я спитав, чим зумовлена його ненависть до китайців.

— П'ять років тому я дав обітницю мстити китайським купцям і чиновникам за свого батька, сестер і брата і відбирати у них гроші, щоб викупити сестер і брата з неволі. Тобі я можу розповісти, як це сталося.

Сім'я моя родом з Наньшаня; там у горах живуть поруч монголи хара-йогури і тангути шира-йогури, і батько у мене тангут, а мати монголка. Сім'я наша була бідна, і батько охороняв табун коней китайського амбаня міста Ганьчжоу, які паслися коло нашого улусу. Мене, старшого сина, батько віддав до великого монастиря Чертин-тон, що на ріці Тетунг, і я став ламою. Разом з монгольськими прочанами я поїхав у Лхасу і проходив там науку в монастирі далай-лами два роки. Повернувшись звідти, я завітав до своєї сім'ї, але не застав нікого. Виявилось, що амбань дістав місце начальника в Улясутаї і взяв, туди мого батька разом із сім'єю і табуном для тієї ж служби. Через півроку мене послали в один з монастирів Хангая, бо я хотів жити ближче до своєї сім'ї. Я побував в Улясутаї в амбаня і від його чиновників дізнався про жахливу історію.

Тієї ж зими, коли переселився батько, сталася страшенна ожеледь у тій місцевості, де він пас табун амбаня. Ти, звичайно, знаєш, що в Монголії ожеледь взимку — страшне лихо. Худоба і взимку знаходиться на паші, бо монголи сіна не мають. Коли траву вкриває товстий шар льоду, худоба не може добувати собі корм і гине у великій кількості від голоду. Шар льоду на цей раз був такий товстий, що навіть коні не могли розбивати його своїми копитами. Мороз тримався, коні худли, почали здихати. Батько дійшов до відчаю і погнав табун в Уля-сутай, де в амбаня був запас сіна. Але було далеко, і по дорозі здохло ще багато коней. В Улясутай батько пригнав тільки третину табуна. Амбань розлютувався, і хоч у цьому лихові батькової вини не було, його посадили до в'язниці, в брудну яму, де він незабаром помер, а двох сестер і брата, гарного хлопчика, амбань відправив до Пекіна і продав богдихану, сестер в гарем, а хлопчика в рабство, щоб покрити збитки, що їх заподіяв батько.

Коли я дізнався про це, то дав обітницю: взяти у китайських купців силою гроші, щоб викупити полонених у богдихана. У монастир, куди мене послали, я не повернувся, а мало-помалу створив загін з монголів і тангутів, теж так чи інакше скривджених китайськими властями, і збудував з ними цю фортецю поблизу караванного шляху. Ось з того часу четвертий рік ми й живемо тут у пустині. Проте через рік або два у мене, можливо, буде досить грошей, щоб поїхати в Пекін і забезпечити своїх помічників невеликими грішми, щоб вони завели собі юрти, худобу і сім'ї.

Ми вислухали цю розповідь з великою увагою і не могли не вибачити діяльності Чорного лами, який постраждав від такого свавілля китайського амбаня.

— А чи багато у тебе помічників? — спитав я.

— Небагато, ти майже всіх бачив. Їх шестеро, але один старий і здебільшого залишається вдома, готує нам страву, пасе верблюдів.

— Де ж ви збуваєте крам?

— В Баркулі і Хамі у мене є довірені купці які приймають від нас крам, звичайно, з великою знижкою.

— А виказати тебе амбаням вони хіба не можуть?

— Не насміляться, а місця нашої фортеці вони, зрозуміло, не знають. І крам їм привозять не мої люди, а сторонні монголи, які одержують його від нас в умовлених місцях у пустині.

Голині о третій пополудні лама сказав нам, що пора вирушати. Коней вже погодували горохом, верблюди наїлися. З допомогою людей лами ми швидко нав'ючили їх; один тюк в товаром помітно зменшився, і ми поклали його на верблюда, який виявляв ознаки втоми.

Ми дуже дружньо попрощалися з ламою, подякували йому за гостинність і пообіцяли завернути до нього на зворотному шляху і привезти книги, якщо знайдемо їх її Хара-Хото, і муки з Едзін-Голу. Верблюдів вивели на одному через браму, і там, де починається ущелина, вишикували караван, на чолі якого рядом з Лобсином поїхав на своєму скаковому верблюді один з монголів лами.