Володимир Обручов - В нетрях Центральної Азії

— Ну, це кулани! — вигукнув, підходячи, Лобсин.

— Звідки ти знаєш?

— Дикі коні такими табунами не бігають. Жеребець веде за собою штук п'ять-сім кобил, зрідка десять. А кулани ходять табунами в двадцять-тридцять голів і більше.

Але кулани, очевидно, вже відчули запах диму від нашого вогнища, перейшли на крок і, нарешті, зупинились кроків за шістдесят від нас, підвели голови і вуха. Вожак хрипів, бив копитом, очевидно, сердився, що не можна підійти до водопою, поблизу якого ми розташувались. Тепер можна було розглядіти, що вуха у них довші, ніж у коней, а хвости, якими вони розмахували, дуже ріденькі. Хоч відстань була велика для моєї рушниці, я все-таки вистрелив. Весь табун шарахнув і круто повернув направо, на північ, де зводились високі горби. На місці, де він стояв, піднявся лише стовп пилу.

— Чи не підійдуть вони пізніше ще раз? Адже їм хочеться пити, — спитав Очир.

— Навряд! Якби Хома не стріляв, вони б, може, прийшли, а тепер налякані і спробують прийти хіба що вночі.

Залишитися на ніч ми не могли. Ще треба було зробити великий безводний перехід на південь від горбів, де ми стояли, до нижньої течії Едзін-Голу.

Ще вдень ми з Лобсином з вершини високого горба, що поблизу стоянки, оглянули характер місцевості, по якій мали йти вночі. Горби закінчувались недалеко на південь, і далі простягався великий бель — чорна пустиня, поборознена жовтими стрічками сухих русел, яка мало-помалу знижувалась. В далечині бель упирався в пасмо дрібних горбів, за якими в двох місцях ледве можна було розглядіти сріблясту поверхню озер — праворуч Гашіун-Нура, ліворуч Сого-Нура, в які впадали рукави ріки Едзін-Гол. Біля озер ночувати не можна було: вода в них гірко-солона і, як повідомили нас монголи Чорного лами, підійти до води неможливо — береги облямовані широкою смугою грузького мулу. Ми мусили пройти поміж озерами до того рукава ріки, який впадав у Сого-Нур, і лише там могли знайти воду, корм і паливо. Виступивши після заходу сонця, ми мали йти по белю, коло півночі дістатися до горбків, зробити там привал години на дві і потім на світанку пройти поміж озерами і після сходу сонця добратися до ріки.

Так ми й зробили; смерком вийшли з горбів нашої стоянки, відмахали верст з двадцять п'ять по чорному белю, поволі спускаючись по ньому; зупинилися серед горбочків, де навесні, як ми розпиталися, могли б знайти воду маленького джерела, що літом пересихало, і деякий корм, потім продовжували спускатися у велику западину обох озер, удосвіта були в проміжку між ними і годині о дев'ятій ранку зупинилися на березі невеликого потоку брудножовтої води, облямованого кущами тамариску та тростями тростини. Палива — засохлих кущів тамариску на піщаних горбах в стороні від русла було досить; тростина, ще зелена, давала досить корму, але вода, хоч і прісна, була так переповнена жовтим мулом, що нам довелося зробити фільтр з чистої хусточки, щоб добути лише стерпну щодо чистоти воду для чаю і супу.

Наші хлопчики, сидячи на в'юках, чудово виспались вночі, тому вони на стоянці зразу ж після чаю пішли пасти тварин, а ми з Лобсином лягли в наметі спати, довіривши собачці стерегти весь стан.

Тепер нам треба було знайти монголів, довідатись у них, де ставка їхнього князя, відвідати останнього, щоб розпродати товари, з'ясувати точно, де розташовані руїни міста Хара-Хото, і чи можна вести розкопки. Шукати монголів уночі в незнайомій місцевості не було рації; отже, підпадала потреба в нічних переходах, і ми могли вирушити на розшуки вдень.

Години через дві пополудні ми, виспавшись, заходилися готувати обід, для якого було ще м'ясо хара-сульти. Рлитом собачка загавкав, долинули голоси, і до намету під'їхало двоє монголів, привіталися, звичайно, спішились І присіли коло нашого багаття, на якому вже висів казан з супом. Почалися звичайні розпитування, і ми, задовольнивши їх цікавість, дізналися, що ріка, біля якої ми стоїмо, називається Іхе-Гол і впадає в озеро Сого-Нур, вода якого не дуже солона, — верблюд п'є її, кінь нехотя, — тому що навесні з нього утворюється невеликий стік в озеро Гашїун-Нур — найголовніше і найбільше, тобто вода почасти освіжається. Ставка князя — на березі Іхе-Голу, не так далеко, за день легко можна доїхати. Руїни Хара-Хото знаходяться серед пісків на схід від Іхе-Голу, на відстані одного переходу від ставки князя; там близько води немає. Колись, коли в місті ще жили люди, вода була, туди протікав крайній східний рукав Едзін-Голу — Кундулен-Гол. Монголи бояться їздити до міських руїн: нечисті духи живуть там.