Володимир Обручов - В нетрях Центральної Азії

Проміжок між тими і другими горами, по якому йшов караванний шлях, являв собою загалом пустинну рівнину, погорбовану плоскими увалами ближче до північних гір, з бідною рослинністю, вкриту чорним щебенем. Кілька разів дорога перетинала ще смуги Чорної Гобі, цілком безплідної, але не такі широкі, як ті дві, що вже лишились позаду; отже, ми проходили їх за один нічний перехід.

Одного разу на переході нас захопила сильна буря. На світанку легкий вітер, що дув майже в спину нам протягом ночі, швидко посилився і налітав поривами, що приносили з собою цілі хмари пилу і дрібного піску. Дрібний щебінь, який вкривав грунт Гобі, під час цих поривів приходив у рух, перекочовувався, переплигував по землі, навіть злітав невисоко в повітря. Ми їхали, звичайно, в кожухах, а тепер довелося захистити вуха і очі від пилу клапанами наших монгольських шапок. Хлопчики, вкрившись кожухами, зовсім зникли поміж в'юками.

Небо було безхмарне, але геть усе сіре від пилу, що заповнив повітря; зійшло сонце, але воно ледве вирізнялося на обрії у вигляді червоного круга без проміння. Але тому що вітер дув ззаду, він не затримував нашого руху, навіть підганяв тварин, і на дев'яту годину ранку ми завершили перехід і спинилися в невеликому оазисі серед голих горбів. Швидко розв'ючили верблюдів і повкладали їх серед заростей чию спиною до вітру, коней залишили під сідлами, а самі, повкривавшись кожухами, примостилися поміж тюками, з яких зробили стіну, що захищала від вітру. Нап'ясти намет і розкласти вогонь не було можливості, і ми проспали години зо дві або три, поки буря перед полуднем ущухла. Тоді тварин відпустили на пасовище, поставили намет і на вогні заходилися зразу варити обід і чай.

Надвечір я захопив рушницю і пішов поблукати по горбах навколо оазиса, маючи намір підстрелити зайця або кеклика. Незабаром мою увагу привернули схили горбів. На них темніли такі ж великі ніші, які я вперше побачив біля ріки Аргалти в Джаїрі під час поїздки за закопаним золотом, а потім не раз спостерігав на гранітних горбах. Одна ніша вже втратила своє склепіння і являла собою немовби глибоке крісло з високою спинкою і бічними ручками, ніби навмисне приготовлене для відпочинку подорожнього. Я сів у нього і в своєму жовтому монгольському халаті, певно, став непомітним, бо трохи згодом по улоговині між горбами до мене спокійно підійшли три антилопи, що прямували на вечірній водопій до джерела. Коли я поворухнувся, приставляючи рушницю до плеча, вони на мить зупинилися, кроків за двадцять від мене, підвели голови і розчепірили вуха. Я, звичайно, скористався з цього і вистрелив; перша антилопа впала, убита наповал, інші, зрозуміло, рвонулися великими стрибками і зникли за горбами.

Якби я не сів у нішу, а продовжував іти по улоговині, антилопи помітили б мене здалека і не дали б підійти. Задоволений вдалим полюванням, я потяг здобич до намету. Лобсин, оглянувши антилопу, вигукнув:

— Це не дзерен, це хара-сульта!

— А яка між ними різниця? — спитав я.

— Дивись, у цієї кінчики рогів тільки трохи загнуті всередину, а у дзерена — загнуті більше. Хвостик у дзерсна жовтий, як і все тіло, а у цієї — чорненький. Тому її і звуть — чорнохвоста.

— А м'ясо у них, певно, однакове?

— Однакове, але хара-сульту монголи чомусь більше шанують, може, тому, що вона трапляється рідше.

Антилопу довелося оббілувати і покласти на іГюк. Роги я взяв собі, а шкуру сховав Лобсин, примовивши:

— Ось тобі буде килимок до ліжка, коли ми вичинимо її вдома.

Через цю затримку ми вирушили в путь трохи пізніше, коли сонце вже зайшло.

А втім, цей перехід був невеликий, і після нічного відпочинку без розв’ючування ми вже на світанку прийшли до місця чергової стоянки, де обід і вечеря у нас були чудові — суп з дикою цибулею, смажена печінка, шашлики.

На останній ночівлі перед поворотом дороги на південь до озер в пониззі Едзін-Голу нас трохи було не відвідали неждані гості.

Ми тільки що прибули на місце, розв'ючили верблюди, розсідлали коней, але ще не відпустили їх на пашу. Намет не ставили, а розклали вогонь, щоб швидше закип'ятити чай І зігрітися після нічного холоду. Сонце ще не зайшло, ледь-ледь світало. Ми сиділи біля вогню, верблюди лежали, коні стояли серед високого чию, тим-то здалека нас зовсім не було видно. Нараз обидва хлопчики і Лобсин підвели голови і прислухались.

— Сюди скачуть коні зі сходу, — сказав Лобсин. — Чи не дикі?

Тепер ї я розслухав тупіт багатьох копит по щебеню пустині, схопив рушницю, перевірив, чи заряджені обидва стволи кулями і причаївся за найближчим снопом чию. По пустині риссю бігло штук з тридцять тварин, але якраз на фоні яскраво освітленого сонцем горизонту, тому видно було тільки темні силуети. Вони ще були кроків за триста від мене.