Юліан Семенов - Відчай

Згадала вірші. На жаль, не мої. Ви знаєте, чиї вони. В них відповіді на багато запитань, які живуть в мені повсякчас: «Я жду, осмисливши намови, та невеселу жінку жду для задушевної розмови про давнє щось не до ладу. І не коханку… Неприємні мені зітхання, млість нудна, я знав солодощі взаємні і гіркоту страждань сповна. Я друга жду… Який від Бога в віках дарований мені за те, що я тужив так довго по вишині і тишині. Який злочинний він, суворий, хто вічність проміняв на мить, скувавши путами покори думки, в яких єднались ми…»

Як це прекрасно, просто, незбагненно: «Скувавши путами покори думки, в яких єднались ми».

Чи не в цьому розгадка всіх суперечок про те, що таке любов? Не кайдани. Мрії.

Любов моя, в мене все дуже добре, веду клас, Санечка почуває себе чудово, почав учитися в університеті.

Я відзначаю кожен день у календарику не тому, що він минув, а тому лише, що він наблизив мене до Вас.

І ще… Коли я відпочивала в санаторії, спасибі Вам за це, лікар, який лікував мене, сказав: «Життя людське розписане, немов медичні процедури, особливо життя жінки: спершу закоханість, потім близькість, а тоді пересичення й перехід у нову фізіологічну якість — продовження роду; дитина, інша форма ніжності, нова її сутність; розрив між ілюзіями пори закоханості й прозою пелюшок та недосипання, коли в продовжувача ріжуться зуби; поступове перенесення ніжності на дитину; неусвідомлена ревність мужчини, боязкий пошук іншого ідеалу, внутрішній розрив з минулим; зберігання зв'язку — данина обов'язку. Ерго — любов убита фізіологією, вічною, як світ».

Спочатку я з жахом відкинула цю теорію, такою цинічною й гидкою здалася вона мені. Потім подумала, що в нас усе було б інакше. У нас не було б кайданів, ми жили б мрією, правда? Ні. Не правда. Ви завжди жили своїми «читачами»… Невже й нас могла спостигнути доля всіх тих, хто, як запевняє лікар, існує за раз і назавжди затвердженими законами фізіології?! Тоді порятунок у розставаннях! Вони дають силу мріяти й прокидатися кожного дня з новою надією на близьку й щасливу, хоч і не на довгу, зустріч…

Я набридла Вам своїм розхристаним і сумним листом?

Не сердьтесь, бо Ви самі привчили мене до відкритості. Ви не уявляєте, яке страшне лихо жінки — скритість, таємниця, думочки… Ох, які вони гидкі! Я ненавиджу їх, жену геть, але вони раз по раз, як бісенята, регочучи й зло всміхаючись, породжують у душі жах і недовіру.

Я заклею цього листа, покладу його в конверт, одягнуся й піду гуляти по Кільцю, посиджу на лавочці біля Пушкіна, зупинюся біля Тімірязєва, якого з певною зневагою називають «популяризатором», але ж справжнє популяризаторство є перетворення складного в доступне всім! Це піднімає людство на нову ступінь знання, що тільки й може врятувати світ від жаху… Не краса, ні… Федір Михайлович помилявся… Врятувати світ краса не в змозі, лише Думка і Знання — складові частини Достоїнства…

Любов моя, я щаслива, що змогла поговорити з Вами.

Спасибі за це.

Я знову відчула Вашу суху долоню з довгою й різкою лінією життя.

Як тільки Ви повернетесь, відпочинете в себе, жду Вас на Фрунзенській у гості, питимемо каву. А потім підемо походимо втрьох…

Хай доля Вас береже, я прошу про це щоранку і щоночі…»

Коли Сашенька написала дев'ять листів, приїхав той самий цивільний. Темніло, місяць уже сріблив море.

— Накиньте плащ, — порадив він, — я хочу запросити вас на вокзал…

Вона схопилася з стільця:

— Приїхав Санечка?!

Але на вокзалі сина не було. Її посадили в «столипінку» і відправили етапом до Москви. Абакумов дістав у Сталіна санкцію на виконання вироку: «вища міра соціального захисту»; Сталін подивився на олівець — колір грифеля був червоний.

…Найбільше на світі міністр Абакумов любив свою дочку, брав її з собою на відпочинок у Місхор, дружину посилав окремо, на Кавказ. У Кисловодську для неї обладнали двокімнатний «спецномер»; привозили особливу їжу, з Желєзноводська тричі на день ганяли «ЗІС» з теплою мінеральною водою, подавали в ліжко, наливаючи в кришталеву склянку з великого англійського термоса, який свого часу надіслав у подарунок посол Майський.

Одержавши цю унікальну річ, Абакумов з якоюсь гіркотою, що раптом з'явилася в ньому, подумав: «А от зняти з тебе спостереження, заборонити запис кожного твого слова, любий Іване Михайловичу, я все одно не можу… І поправити щось у розшифрованих записах твоїх розмов з дружиною, Фадєєвим, академіком Несмєяновим, Еренбургом, кухарем Ігорем (псевдонім Мечик), Антоні Іденом, коли він снідає в тебе, Рандольфом Черчіллем, коли він у тебе п'є (зветься «вечеря»), секретарем Галиною Василівною (псевдонім Бубен) я не маю права. Сталін Сталіним, але оточений я чужими, тут, у цьому домі…»