Юліан Семенов - Відчай

Сашенька сіла в плетене крісельце і зразу пригадала рядки: «Я тіло в крісло затоплю, я світ руками затулю і буду довго я ридати, пригадуючи вечори ще до вчорашньої пори, коли не мала борг вертати…»

Вона скинула жакетик, подумала, що зараз ляже спати і не прокинеться до завтрашнього ранку, а коли прокинеться, буде новий день, вона сяде до столу й напише величезного листа — спочатку Максимчику, потім Санечці…

У двері постукали:

— Відкрито, — тихенько озвалася вона: в тюрмі сусідки привчили її до тиші. Боже, які страшні жінки, мене навмисне посадили до цих повій і бандитських наводчиць, я була згодна на все, аби тільки перевели до інтелігентних людей…

Увійшла та ж сама сестра і з тією ж доброю, співчутливою усмішкою запросила її до лікаря.

Вигляд лікаря здивував Сашеньку: по-рішельєвськи закручені вуса, борідка, грива сивого волосся, що спадало на плечі, і пенсне, яке теліпалося на чорному шнурку.

— Чув, чув про вас, — скалячи трохи випнуті жовто-прокурені зуби, швидко заговорив він. — Запитань не ставлю, привчили пацієнти… Але, голубонько, що ж це у вас за тиск? Дев'яносто на шістдесят! Я вас просто випишу із санаторію з таким тиском, — задоволено зареготав він. — Ви вмрете, а відповідати за вас доведеться кому? Мені, старому дурневі Євгену Віталійовичу Рибкіну, честь маю…

— Як ви чудово розмовляєте, — Сашенька сиділа по-тюремному, заклавши руки за спину, — зовсім забута російська… Так розмовляв мій батько…

— Живий-здоровий? Чи вмер?

— Не знаю… Ми втратили одне одного під час громадянської.

(Про те, що батько її емігрував до Америки, ніхто не знав, крім Максимчика. Раніше це було не так страшно, а тепер…)

— Ну що ж, давайте я сам поміряю тиск, а потім послухаю вас… З легенями все гаразд? Туберкульозу не було?

— Ні. Так мені, принаймні, здається.

Послухавши Сашеньку, Євген Віталійович скрушно похитав головою:

— Ви хто за фахом, голубонько?

— Вчитель.

— Історик?

— Ні, літератор. Чому ви вирішили, що я історик?

Євген Віталійович надів на ніс пенсне, очі зразу стали іншими, жорсткими, відповів з усмішкою:

— Дуже трудний предмет… Особливо історія нашої держави… Неправдаточить… Гаразд… Се є — російське прикре теоретизування, щось і дещо… Почнемо ми з вами курс лікування ось з чого, голубонько… Масаж з самого раннього ранку. Потім півгодини відпочинку й нарзанна ванна… Після ванни — в ліжечко… До обіду. Потім спати… Мертва година… Не менше як сто двадцять хвилин… Після мертвої години приймемо грязь — і в ліжечко… На цей раз до ранку…

— Яке страшне словосполучення «мертва година», — сказала Сашенька. — Відпочинок, лікування, санаторій, мертва година…

— Усі претензії до лікарів-космополітів, — роздратовано відповів лікар. — Поцупили за кордоном цей вислів, абсолютно з вами згоден, безглуздо й страшнувато…

— Євгене Віталійовичу, виходить так, що я й до моря піти не зможу?

— Голубонько моя, та ви й не дійдете! — Євген Віталійович ледь повів носом, і пенсне легко впало на груди; очі знову стали добрими й трошки розгубленими. — Спочатку я вас зміцню, вітамінчиками поколю, а тоді гуляйте собі хоч весь день! До речі, пробачте, але я змушений вас запитати: що це за шрами у вас на спині?

Сашенька відповіла так, як порадив слідчий:

— Я була в полоні у біляків… На Далекому Сході… це сліди нагайок…

— Партизанили? — Євген Віталійович знову надів пенсне.

Сашенька розгубилася, до цього запитання її не готували:

— Ні… Так сталося…

— Перша жінка, яка не вміє брехати, — суворо мовив лікар. — Поздоровляю себез таким відкриттям… Та ще ось що, голубонько… Нa ніч вам даватимуть чорнослив і маленьку чарочку коньяку, я не хотів би труїти вас бромом…

Сашенька похитала головою:

— Я тільки й мрію, як би відіспатись… Мені ні бром не потрібен, ні коньяк…

— Тут з лікарями не сперечаються, голубонько… Коньяк додасть вам бадьорості, покращить апетит…

— Я така голодна, що можу їсти п'ять разів на день!

— Даруйте, ви москвичка?.. Там же добре забезпечують… Були на дієті?

— Так… Хотіла повернути форму… Трохи перестаралась…

…Коньяк, що їй приносили, виливала в умивальник; через тиждень відчула, що подужчала; іноді, правда, підкидалася вночі й проразливо кричала від жаху: снилася камера і ті страшні жінки, які лізли до неї на нари. Лікар дозволив прогулянки; вона вже написала чотири листи Максиму Максимовичу і три Санечці; не надсилала, мріяла сфотографуватися, коли вже не буде така вимучена.