Юліан Семенов: Відчай

© http://kompas.co.ua — україномовна пригодницька література

Цим багатогранним романом ми розпочинаємо серію видань Юліана Семенова «Сімнадцять спалахів весни» — спочатку і потім»: заглавний найпопулярніший твір Ю. Семенова, в якому описано кінець Другої світової війни в Європі навесні 1945 року, світогляд його головного героя, — це своєрідна точка відрахунку, стильова та емоційна домінанта.

Авторизований переклад з російської Надії Орлової [1] Орлова Надія Павлівна народилася в с. Літки Броварського р-ну на Київщині. Після закінчення середньої школи вступила на філологічний ф-т Київського державного університету ім. Т Г. Шевченка. З 1951 року працює в кінематографії: на студії хронікально-документальних фільмів, на кіностудії ім. О. Довженка як старший редактор, головний редактор художньо-творчого об'єднання, член сценарно-редакційної колегії. Багато працює в галузі художнього перекладу. Н. П. Орлова — член Національних спілок кінематографістів та письменників України, заслужений працівник культури України, ветеран Великої Вітчизняної війни, ветеран кінематографії. Має ексклюзивні права на переклад українською мовою творів Ю. Семенова, який про авторизовані україномовні видання своїх книг сказав так: «Я гордий тим, що Україна багато видає мене мовою великого Шевченка. Перекладає мої твори Надія Орлова, людина високої української культури, яка блискуче володіє мовою» (ж-л «Україна» № 13, 1990).

Видання здійснено за перекладом, створеним у 1990-му році.

Перекладено на українську мову за книгою: Семенов Юлиан. Отчаяние // Ненаписанные романы. — М.: «ДЭМ», 1989.

І Аверелл Гарріман, посол Сполучених Штатів, який працював у Москві в найскладніші роки великого протистояння, і герой битв у Європі генерал Беддл Сміт, що змінив його, передавали у державний департамент повідомлення, котрі аж ніяк не можна було вважати збалансованими.

Вільно чи невільно вони виходили в своєму аналізі російської ситуації з тих норм і законів, що були записані в їхній Конституції і охоронялися їхньою пресою, Конгресом, Сенатом, громадською думкою. Американські дипломати, котрі бували на нечастих прийомах у Кремлі, не відводили очей від того столу, за яким стояв Сталін і його колеги: вони намагалися не пропустити жодного переміщення, жодного контакту членів Політбюро одного з одним; але спостерігали тільки дружну й доброзичливу монолітність.

Шок, викликаний усуненням з посади маршала Жукова, якого західні експерти ладнали в члени Політбюро, минув за рік: сенсація на Заході недовговічна — їх там щодня підкидають, устигай ковтати. Помалу Жукова забули, бо він зостався живий і навіть командував військовим округом.

…Головна помилка американців — після того як забули «справу» Жукова — полягала в тому, що вони все ще вважали всіх тих людей, які виходили в коротких пальтах і кепках (крім, мабуть, Молотова і Вишинського) вслід за Сталіним на Мавзолей першого травня і сьомого листопада, єдиним, сконцентрованим цілим, командою, подібною до того штабу, який збирав довкола себе кожен президент Сполучених Штатів Америки.

Вони вважали, що після краху Троцького і Бухаріна (обох у Нью-Йорку терпіти не могли за їхню революційну діяльність) Сталін лишився з тими, кому вірить безмежно, як і вони йому.

Вони звикли до того, що поряд із Сталіним завжди стояли Молотов і Ворошилов, далі — Жданов, Мікоян, Каганович, Вознесенський, Маленков, Берія і Суслов.

Проте, коли Георгій Маленков не з'явився на трибуні Мавзолею, частина дипломатів подумала, що апаратника перекинули на вищу посаду в Узбекистан, бо, мабуть, звідти йде головний потік воєнної допомоги загонам Мао Цзедуна. Питання про те, хто переможе в Китаї, — надзвичайно важливе для Сталіна; не хто інший, як Троцький, звинувачував Сталіна в тому, що його політика призвела до путчу Чан Кайші й розгрому комуністів у цій п'ятсотмільйонній країні…