— Я розмовляю з вами як друг, лікарю… Я… Я вдячний вам за Сашеньку… І я хочу вам допомогти… Ви кажете, що вас не били… І що ви самі зізналися в антирадянській діяльності… Ви знали, що йдете на злочин, ховаючи в себе книжки Троцького й Бухаріна?
— Всі радянські люди знають, що це злочин… Значить, і я повинен був знати…
— Чому ви зашили ці книжки в матрац мого си… Чому ви так ретельно ховали літературу, видану в Радянському Союзі?
— Що вам від мене треба? — прошепотів Геліович. — Ну що, поясніть?! Я ніколи не відмовлюся від зізнання, за яке дають вісім років! І ні на один день більше!
— Вас зламали, — сказав Ісаєв. — Ви просто боїтеся мені відкрити правду, бо знаєте: нас тут підслуховують… Закотіть рукава! Швидко!
Ісаєв підскочив до нього, думав, що саме зараз у кабінет ввірвуться; але ніхто не ввірвався. Руки Геліовича не поколоті; людина при повному розумі, воля не паралізована. А якщо кололи в ноги? Ні, його не кололи… Судячи з того, як він підвів руки, щоб прикрити обличчя, коли я кинувся до нього, його просто били… Людина ідеї мусить витримати все, а цей нещасний, якому пообіцяли зберегти життя, підписав з ними договір на вірність… А Іван Микитович Смирнов, спитав себе Ісаєв; член Реввійськради, більшовик з дев'ятсот першого року? Чому він усе визнав на процесі Каменева? Злякався побоїв? Не вірю. Накололи чорт знає чим? Теж не вірю, хоч які там, але ж глядачі були в залі суду, вони помітили б, що підсудний психічно хворий?! Ліон Фейхтвангер писав у своїй книжці «Москва, 1937», що Пятаков, Радек і Сокольников поводились як зовсім нормальні люди, часом навіть жартували, перемовлялись один з одним, заперечували, що їх катували, хоч могли криком кричати про це… Адже Радек особисто знав Фейхтвангера, сказав би йому по-німецьки, все полетіло б шкереберть і стало б очевидним: спектакль, термідор, антиленінський путч! Чому ж він не кричав тоді? Гаразд, зламали, не знаю ще як, але їх зламали… А люди?! Глядачі?! Коли завтра на лаву підсудних посадять Клима Ворошилова і той зізнається, що був гестапівцем, цьому також повірять?!
Ісаєв жахнувся цього запитання, бо розгубився, не знав, що собі відповісти. Коли повірять, то чи варто взагалі жити? В ім'я чого? Виходить, над народом тяжіє трагічний фатум; така наша доля. Ні, заперечив він собі з якоюсь застрашливою настороженістю, просто ми єдина держава, яка протягом століть була позбавлена самого поняття «Закон» і права на Слово.
— Якби ви призналися, що вас били, — стомлено сказав Ісаєв, підійшовши до вікна, — слово честі, мені легше було б допомогти вам…
І раптом Геліович розсміявся:
— Невже? Як це? Віддали б до суду моїх катів?
Не обертаючись, Ісаєв відповів:
— Принаймні спробував би… Я такий же «зек», як і ви…
Геліович підвівся:
— Відійдіть од вікна, дозвольте мені все покінчити разом…
— Тут непробивні шибки, пластик, — відповів Ісаєв. — Тільки гулю наб'єте.
— Допоможіть! — раптом відчайдушно, тонко закричав Геліович. — Товаришу капітан, рятуйте! Допоможіть! Я більше не мо-о-ожу!
Ніхто не вбіг до кабінету, було так тихо, аж у вухах дзвеніло.
— Пробачте, — мовив Ісаєв, відійшов од вікна й сів на стілець біля Геліовича. — Я не скажу більше жодного слова. Пробачте…
І він опустив руки межи ноги точнісінько так, як Геліович; фігура відчаю, хто тільки її придумав?
…Коли Ісаєва вивели з кабінету, Влодимирський, він же генерал Іванов, він же Аркадій Аркадійович, обійняв «Геліовича»:
— Спасибі, Шурко!.. Ти зіграв геніально! Їдь тепер на Ризьке узбережжя, — він простяг йому пачку купюр, — і відпочивай як слід… У лікарню ми подзвонимо, мовляв, службове відрядження… Готуйся до нового діла, брат… Дуже гучне діло, такого ще в нас з тобою не було…
У Сочі Сашеньку зустрів спритний хлопець, підхопив її фібровий чемоданчик, сказав, що Максим Максимович просив зустріти біля вагона: «З автобусом морока, черги, а я вас умить домчу».
В санаторію її прийняла сестра в халатику, накрохмаленому до голубизни, зміряла тиск, похитала головою: «Малувато, товариш Гавриліна, влаштовуйтесь, ваш чоловік попросив для вас окрему палату. Взагалі у нас живуть по двоє чи по троє, але його прохання для нас — честь. І зразу підемо до лікаря».
Сашенька ввійшла в невеличку кімнатку, відчинила двері на балкон і побачила дзеркальну гладінь моря: сонце було зовсім біле, обрамлене жовто-червоним ореолом; якось іграшково, деренчливо шелестіло листя пальм.
Читать дальше