Юрій Бедзик - Вогонь на вершині Комо

Тумаяуа пригнувся і пружним кроком перший зайшов до темного коридора. Крутояр, мимоволі втягнувши голову в плечі, ступив за ним. Ззаду важко дихав Іллюша. «Нащо він тиснеться сюди зі зброєю?» — промайнуло в голові професора, який відчув під боком у себе ствол рушниці.

— Тут нікого немає, сеньйоре! — вигукнув індієць.

Тумаяуа схилився над непокритим столом і провів пальцем по дошці.

— В цьому домі давно не було людей, — сказав він. — Гляньте, скільки пилюки на столі.

— Справді, — погодився професор. — Мешканець ранчо покинув господу понад місяць тому. Він лишив усе так, начебто вийшов із дому на кілька годин. Хто б це міг бути?

Географ витягнув шухляду й там, серед патронних гільз, цигаркових коробок і іншого начиння знайшов невеличкий у цератовій палітурці зошит.

— Ходімте надвір, — запропонував Крутояр, гортаючи густо списані сторінки. — Тут нічого не можна розібрати.

Вони вийшли з хижі. Бунч і Олесь, назбиравши хмизу, розпалили багаття. Веселі язики вогню жадібно обхопили сухе гілляччя. Сизий дим, чіпляючись за верхів'я кущів, поповз догори. Мандрівники оточили Крутояра й наготувалися слухати.

— Здається, ми натрапили на слід Ван-Саунгейнлера, — сказав професор, пробігаючи перші рядки. — Це не що інше як чернетка листа сміливого дослідника. Але до кого він пише? Ага, ось кілька разів повторюється: вельмишановний міністр.

Іллюша порадив читати все підряд.

Що ж, читати, то читати. Крутояр глибоко вдихнув парке повітря.

«Елементарна порядність не дозволяє мені говорити в цьому листі про те, що я зробив для не. щасних жителів Вентуарі, — перекладав професор. — Мені хочеться звернути вашу увагу тільки на те, що тубільці прийняли мене в свою сім'ю дружньо, без упередженості. Коли помер від лихоманки мій син, вони сказали мені, що це і їхнє горе… Я доклав багато зусиль, щоб, чим можна, допомогти бідолашним.

І від того, що мій труд не пропав задарма, я став ніби яснозорішим. Я побачив, що люди вашої країни гідні кращого життя. Я усвідомив, що на вашій землі ще багато зла й несправедливості, багато зневаги до бога й до людської совісті. Життя моє перетворилось на суцільне страждання. Мене стримувало слово, яке я дав собі, — не втручатись у політичне життя вашої країни. І водночас саме життя говорило мені: ти не смієш мовчати — в країні, тричі освяченій богом, люди чинять беззаконня, яких не знав світ. Підніми свій голос, розкажи світові правду.

Я поселився в непролазних лісових хащах, забувши про рідний дім, вітчизну. Індійці переказували, що мене розшукують, але я порвав зв'язок із цивілізованим світом. Я поклявся не повертатись на батьківщину, поки достеменно не вивчу життя вашого багатостраждального народу. Я присягнув не відступати, я поклявся іменем мого померлого сина й іменем моїх друзів, які загинули двадцять років тому в боротьбі, проти націстів.

Ви спитаєте, нащо я вдався до такого застарілого, романтичного прийому, як самопоховання в сельві? Скажу відверто, сеньйоре міністр: я вчинив це із страху перед вами, перед вашим урядом. Ви б зробили все можливе, аби зашкодити мені. Я не був певний навіть за своє життя, бо переконався на власні очі, що в цих лісових нетрях закони республіки не мають сили…

Я не раз питав себе: чому на долю вашого народу випало стільки страждань і лихоліть? Чому гуманізм і цивілізація не зачепили своїм благодатним крилом вашої республіки?

Може, ваша країна недосяжна для світового прогресу?

Неправда! Давно минули часи, коли авантюристи типу Орельяно мріяли на своїх каравелах відшукати казкову країну Ельдорадо. Скільки хоробрих людей, важачи життям, подорожувало по ваших пампасах і сельвах у пошуках знань і багатств! Не мені нагадувати вам трагічну долю полковника Фоссета, який 1926 року подався разом із сином в непролазні хащі по річці Шінгу і там знайшов свою смерть. А скільки експедицій було споряджено по Амазонці, Оріноко й Ріу-Негро, аби відкрити людству найпотаємніші скарби південноамериканського континенту! Хай схилять голови наші нащадки перед мужністю піонерів!

Так говорив я собі і моїм найближчим друзям. Так я скажу й вам, сеньйоре міністр. І, нагадавши про це, я спитаю вас: чому ж страждає народ вашої країни? Чому прагнення великих сердець не знайшли свого живого втілення?

Століття минули відтоді, як перші завойовники-конкістадори висадились із своїх каравел на американській землі і в пошуках золота, мов зголоднілі пси, кинулися з мечем на тубільців. Право енкомієнди, яке іспанські гранди одержували від свого короля, — право користування землею з усіма, хто проживає на ній, — чорною плямою лягло на європейські народи.