Григор Угаров - Слідами вигнанця

Часто доводилось продиратися крізь хащі за допомогою сокири, що її ніс Домбо. І все одно виткі стебла плутались під ногами, чіплялися за одяг і до крові роздирали тіло. Недаремно колись бури називали ці хащі «почекай-трохи».

Рогаті гадюки, які звичайно цілий день сплять, сховавшись у теплий порох, вистромивши нагору тільки свої гострі ріжки, зараз, сполохані мисливцями, втікали з загрозливим сичанням. Над хащами порхали фіглярі — священні птахи деяких племен. За негритянськими легендами, фіглярі вишукують у далеких землях цілюще зілля й переносять його туди, де живуть їхні шанувальники; цим зіллям тубільці лікуються від слонової хвороби. Але зараз птахи виконували іншу, цілком буденну функцію. Вони шугали над осоннями, нишпорили в траві й витягали з кубел довгих рогатих змій. У гачкуватих дзьобах фіглярів рогаті змії здавались химерними темно-рудими коренягами. Фіглярі нападали швидко й настирливо, одним крилом захищаючи себе від смертоносного жала зміюки, а другим щосили гамселячи її. Змія шалено вистрибувала й сичала, намагаючись улучити птаха в голову, але той вправно ухилявсь. Нарешті дужим крилом фігляр забивав змії памороки й здіймався з нею в повітря.

Стежину переповзали велетенські ящірки, якісь комахи небачених розмірів та важкі тропічні черепахи.

Сонце залило крейдяні скелі, кущі й випалену траву золотавим уранішнім промінням. Насувалася спека, й уся природа довкола немов завмирала.

Капоко чимдалі вповільнював крок і ставав обережнішим. Нгвуно дістав із сагайдака отруйну стрілу. Інші тубільці пильно вдивлялись уперед. Вони ступали навшпиньки, низько попригинавшись.

Кущі ставали чимраз густіші, мальовничіші та різноманітніші. З них звисали гірляндами виткі рослини, обважнілі квітом, схожим на петунію, але з якимись міхурцями брунатного кольору. Інші були яскраво-червоні або з вишневим відтінком. Подекуди росли пишні гарти з уже стиглими плодами, схожими на груші. В їхньому вітті гули дикі бджоли. З меліантусів капав мед, і при кожному дотику вони кропили мисливців рясним медовим дощем. Із солодкого соку та листя меліантусів тубільці виготовляють дуже міцний напій «тодді». З галузки на галузку моторно стрибала якась пташка й ненажерливо дзьобала бджіл.

Африка немовби демонструвала тут усе своє рослинне багатство. Ліворуч росла кисла смоква з соковитим листям, поряд здіймалися стрункі «вощані» дерева, твердошкірі поліровані кактуси, степаливи з крислатими кронами та квітками, оббризканими фіолетовими цяточками. Вони смерділи падлом, і тубільці поспіхом проминали їх. На химерних стовбурах не було жодного листка: лише гілля та цвіт.

Сморід — то захисна зброя рослини.

На великих розлогих деревах птахи-ткачі спорудили солом'яну стріху. Під цим спільним дахом кожна пара «ткачів» виткала собі кубелечко у вигляді торбинки з продухвинкою. Велика стріха під вагою багатьох гнізд аж попрогиналася й загрожувала впасти. Коли таке пташине селище падає, «ткачі» зводять собі нове.

Пташки пінк-пінк попришивали свої гнізда до гілочок і листя мімози. Птах-гувернер уквітчував навколишні кущі різноколірними жуками, метеликами та іншою комашнею, а кубелечко собі виплів з «бушменської трави».

Здавалось, природа навмисне розкриває перед ученим усю свою розмаїтість. Строкаті метелики, дивовижні комахи, пташки великі та маленькі, плазуни й рослини, рослини… Але поряд з красою вона ховала й багато неприємних несподіванок. Через те географ у одній руці тримав олівець, а другою стискав набиту рушницю…

Капоко нахиливсь і хитнув списом.

— Бама ой бама! — пошепки попередив він.

— Бама ой бама! — переказали мисливці заднім.

— Капоко знайшов віск, — пояснив Домбо. — Віск — добрий товар. Білі охоче купуй віск і дорого плати!

— Про який це віск ти торочиш? — здивовано глянув на нього Павел. — Ми шукаємо носорога!

Домбо знизав плечима. Тим часом Капоко, застигши, пантрував, а мисливці поховалися за кущі, які по-тамтешньому називались галунгоалті — граціозна пальмочка. Географ і собі зіщулився за кущем. На кущі всілась рябенька пташка й весело затьохкала. Капоко трохи підвівся. Пташка змахнула крилами й полетіла вперед. Капоко побіг за нею. Інші мисливці не відставали від нього.

Домбо з Павлом обережно рушили слідом за ними, й хлопчина дорогою розповідав про пташку-навідницю. Вона багато разів рятувала тубільців од голодної смерті. Розшукавши кубло диких бджіл, ця пташка летить до людей, весело цвірінчить і веде їх у ліс за собою.