Григор Угаров - Слідами вигнанця

Цей несподіваний поворот у судовому процесі геть спантеличив Павла. Тепер можна було сподіватись неприємностей. Рицинова олія подіє Нгвунові на шлунок, і тубільці подумають, що біла людина — не праведний суддя.

Але, на превеликий подив, і цього не сталося. Чи то бетелева жуйка нейтралізувала проносні властивості рицини, чи з якихось інших причин, але Нгвуно не зазнав ніякого «лиха». Тубільці були задоволені. На їхню думку, «білий чарівник» змусив бата-бату повернути намисто потерпілій. Вдячна жінка принесла «судді» три коржі печеного таро, два кокосові горіхи та кілька бататів. Павел узяв один кокосовий горіх, пробив його й випив геть увесь молочно-білий прохолодний сік. Навіть, на велику втіху старій, смачно плямкнув, як ведеться серед тубільців, обтер губи й поплескав себе по животі. Негритянка, задоволена, що біла людина прийняла дарунки, пішла собі.

Так щасливо закінчилася ця заплутана історія.

До вечора не надійшло жодної звістки про наступ «лихих білих». Мовчало й лукулі в сусідньому селищі за пагорбом.

Коли споночіло, прийшов Капоко з палаючим смолоскипом у руці. Він запросив «білого чарівника» взяти участь у полюванні, яке влаштовують хлопці з юнацької хати. Мовляв, усім кортить побачити, як «вогненний лук» убиватиме «рі» — носорога. Тут поблизу саме вештається один «рі», отже, завтра вранці його треба вполювати. М'яса «рі», на думку Капока, вистачить племені на добрих п'ять днів.

Павел пристав на пропозицію.

Рано, ще вдосвіта, семеро молодих тубільців, озброєних списами, асагеями, луками та сагайдаками стріл, нечутно підійшли до Павлової хатини. Але той уже чекав на них. Юнаки обступили його й заходилися роздивлятись «вогненний лук». Проте руками ніхто не наваживсь той «лук» помацати.

Капоко дав знак рушати.

Сьогодні на голові в нього погойдувалась довга червона пір'їна, встромлена в бамбуковий гребінець, яка свідчила про те, що Капока обрано ватажком мисливців.

Ставши на стежку, мисливці подались на той бік річки, далі звернули ліворуч і пірнули в хащі чагарника. Просувались тихо та обережно. В лісі панувала напівтемрява. Над головою блищали зорі, але небо на сході починало швидко бліднути.

На закруті Павел з Домбом наздогнали Нгвуна, що підтягав ремінчики свого мисливського паска. Уздрівши білого, хлопець злякано відсахнувсь, але Павел зупинився:

— Ну, як спалося сю ніч? Шлунок не болів?

— Добре спалося! — знехотя буркнув Нгвуно, і на обличчі йому майнула зневажлива посмішка.

— Чому вчора казали, ніби ти вкрав намисто?

Нгвуно сумно похилив голову:

— Моя бабуся лишила мені багато наруччя та разків намиста. Вона нікому їх ніколи не показувала. Тепер я їх одягаю, а люди гадають, ніби то накрадені! Пама дістала їх від білих людей на березі Великої води. Білі люди хотіли спочатку посадовити її на вогненну пірогу й повезти на свій острів, але один білий урятував паму й забрав до себе в хатину, щоб пама топила ватру та носила дрова. Коли після того народився п'ятий новий місяць, білий відпустив мою паму додому. Його дружина подарувала памі багато нарунчів та намиста. Пама загорнула їх у бананове листя й заховала. Перед великими дощами злий дух згубив паму.

Нгвуно замовк і вкинув у рот бетелеву жуйку. Якийсь хлопець із рваним вухом підслуховував розмову. Коли Нгвуно замовк, той голосно зареготавсь і шугнув у кущі. Нгвуно від люті аж загарчав.

Швидко світало. Тубільці йшли навшпинячки, обачливо обминаючи трухляві колоди вітролому, що пообростали виткими кущами з буйним цвітом рослин-паразитів, котрі висотують до останньої краплини соки з мертвих лісових велетів. Одцвівшись і викохавши насіння, ті рослини теж гинуть.

Мисливці вийшли на велику галявину при підошві білих та рудуватих скель. Макаранги та олійні пальми поступались місцем перед низенькими обрідними кущиками, неприступними шпичастими мімозами, цупкою слонячою травою та самітними крислатими пальмами.

Вузенька стежечка в'юнилась поміж підступних тарбів, які стелились у траві, гарні та безневинні на перший погляд. Але їхні гострі, мов голки, шпички незабаром прокололи вичовгані Павлові підметки. Есеки були геть уквітчані жалами, схожими на рибальські гачки. Вони чіплялися за брезентовий плащ, і Павел мусив докладати чимало зусиль, визволяючись од їхніх обіймів. А надто мальовничими здавались кущі асканії. Вони милують око зрадливою красою, але досить кільком тонюсіньким, мов жальце, шпичкам уп'ятися у шкіру, як уражене місце швидко спухає й відкривається дуже болючими гнійницями.