Григор Угаров - Слідами вигнанця

Домбо з батьком почистили рибу. Капоко сидів осторонь, підібгавши ноги. Коли риба спеклась на розжареному плескатому камені, молодий мисливець підвівсь і пішов собі геть. Павел глянув йому вслід і подумав про Маванду. Небіжка жодного разу не згадувала імені свого нареченого. Навіть перед смертю не спитала за нього. Але дівчина часто кликала до себе на терасу старого Кабангу, й вони вдвох довго дивились у бік бананового лісу.

— Чому Маванда обрала нареченим саме Капока? — запитав Павел у Домба, коли той поклав перед ним дві гарячих рибини.

— Ой гамба! — докірливо глянув на нього. — Капоко ж хоробра воїн!

— Але ж він страшенно негарний!

— Капоко — справжній намо-намо! Леопард! Вороги племені бійся його. Капоко — найсміливіший за всі!

Павлові стало ясно, що, як на тубільців, то справжній красень лише той, хто роботящий, хоробрий і має дуже люте обличчя. А Капоко вже переміг у поєдинках двох левів, кількох слонів, ще й носорога. Через те Маванда і обрала його своїм помі — чоловіком.

Надвечір від селища в бік Павлової оселі посунув цілий натовп страшенно збудженого люду. Усі галасували й вимахували руками, а якась літня жінка плакала й скубла на собі коси. Підійшовши ближче, натовп трохи вгамувався. Тільки стара голосила й побивалась. Павел зустрів людей біля хлібного дерева. Капоко тримав за руку якогось присадкуватого парубка з великим шрамом на виду. Парубок пручався, скреготав зубами, і з його темних очей аж іскри сипались.

— Бакоко! Бакоко! (Злодій! Злодій!) — вигукували з натовпу чоловіки та жінки й презирливо блимали на парубка. За натовпом порхала ціла зграя дітей, які без угаву повторювали:

— Нгвуно бакоко! Нгвуно бакоко!

Заплакана жінка впала перед Павлом навколінця й, заламуючи розпачливо руки, розповіла, що Нгвуно вкрав у неї найкращу «саму» — намисто. Якийсь сусіда бачив, як він виходив з її хатини, погукав Капока, й той затримав злодія. Нгвуно дивився вовком, силкувався видертися з Капокових рук, але був куди слабіший. Капоко тримав його наче обценьками. Скривджена домагалася, щоб їй повернули вкрадене.

— Нгвуно має багато браслетів та разків намиста, — репетували жінки, — і все накрадене! Але він дуже хитрий злодій.

— Не крав я ніякої сами! — протестував Нгвуно. — Всі прикраси мені принесла моя пама з морського берега!

Це ще дужче розлютило натовп:

— Бакоко! Нгвуно — бакоко! — горлали з усіх боків.

Павел не міг збагнути, навіщо злодійчука привели до нього. Виявилося, вождь із чаклуном, у зв'язку з похороном, сьогодні не виходитимуть з хатини, тому судити злочинця нікому, й Капоко привів його сюди. Вороже блимнувши на географа, Нгвуно зневажливо зіщулив очі.

— Кого ще, крім нього, ви підозріваєте? — кинув у натовп Павел.

Люди зажебоніли. Дехто почав показувати руками на літнього чоловіка зі спотвореним обличчям. Старий якось невпевнено й винувато відступив назад. Він хотів дременути, але кілька дужих рук перехопили його.

— Тримайте Ману! — гукали з усіх боків.

Старого Ману потягли до Павла. Мана ввесь тремтів і злякано кліпав очима. Нгвуно стояв незворушно, жуючи бетель і вороже блимаючи то на Капока, то на Павла. Географ вирішив удатися до Соломонового судочинства. Він дістав з похідної аптечки пляшечку рицинової олії, капнув кілька краплин на грудочку цукру, взяв ще одну, чисту грудочку, підкликав обох злодіїв і запропонував «пригоститись». При цьому голосно попередив, що хто вкрав у жінки її «саму» й не поверне вкраденого, той обов'язково вмре.

Натовп затамував подих. Як і хотілось Павлові, Нгвуно взяв грудочку з рициновою олією. Він схрумкав її й знову заходився жувати бетель. Мана, переляканий до смерті, насилу-силу з'їв свою грудочку. Балканов відпустив злодіїв додому. Юрба розділилась навпіл і пішла за ними назирці. Всі були переконані, що намисто вкрав Нгвуно, й тепер чекали, коли він почне вмирати від болів у шлунку.

По обіді до Павла навідавсь Капоко й повідомив: Нгвуно ще й досі живий та здоровий і спокійнісінько собі вудить рибу. А Мана вдома варить м'ясо.

Павел вирішив сам подивитись на «підсудних». Та коли зібравсь виходити, мало не наразивсь у дверях на скаржницю. Жінка була надзвичайно радісна й стискала в руках цілу пригорщу намиста.

— Біла людина допомогла мені! — розчулено промовила стара. — Знайшлась моя сама!

— Де ж вона була?

— Бата-бата [53] Бата-бата — шимпанзе. забралася до хатини і вкрала мою саму! Бата-бата гралась самою на вершечку пальми, а потім упустила саму на землю! А діти підібрали й принесли мені!