Жан Саніта: Чи любите ви Вагнера?

Він здригнувся, підвівся і вдарив ногою в перегородку. Один щур здерся на купу ящиків і зник за старими бідонами з-під масла, що стояли рядком на дерев'яних полицях. Сергій Ворогін устав, підійшов до бідонів і труснув їх, щоб налякати тварин. Потім повернувся назад, сів на солому. Тепер йому зовсім не хотілося спати, вся втома раптом зникла, як не було її, а натомість прийшло нове напруження. Щури! Він сидів нерухомо, сторожко прислухаючись і спостерігаючи, як у ранковому сірому світлі неясно вимальовується довкола нього різний мотлох. Він панічно, як дитина, боявся щурів. Відтоді, як одного дня… Це було в Мурманську, зимою 1921 року. Йому тоді минуло десять… ні, одинадцять років. Чому і як вони там опинилися, його мати, молодший брат і він? Точно він не знав. Це були часи революційної бурі. Старий світ вмирав, а новий тільки-но народжувався в муках. Про ці жорстокі й звитяжні роки в нього лишилися тільки неясні спогади. Із темряви забуття спливло обличчя матері; вона урочисто казала тоді сусідкам: «Пологи болючі і важкі, але наш малий побачить світлі дні, він буде хорошим, він стане видатною людиною». Пророчі слова… Сергій пригадав людей, які, співаючи, крокували містом з гвинтівками на плечах. Згадав бліде личко безпритульного хлопчика, знеможеного голодом і холодом, що вештався вулицями в даремних пошуках їжі. Він пригадав оту подію з щурами.

Того дня він повертався додому, зайнявши чергу за цукром. Коли він прийшов до себе у вогкий і темний підвал напівзруйнованого будинку, щури в колисці гризли руки його брата.

Сергій Ворогін знову здригнувся. Надто багато таких моторошних спогадів. Він знову полинув думками в минуле; побачив своїх товаришів по полону, як вони ввечері полювали на щурів у бараках табору…

Треблінка, пекло!.. Табір смерті на західному березі Буга, на схід од Варшави, серед пісків, боліт і сосен… піски, болота, сосни; піски, болота, сосни і смерть. Білий піщаний кар єр, а довкола — табір № 1, дисциплінарний табір. Треблінка! Смерть повільна, розрахована науково, з диявольською точністю. Для кожного — вільне право на деградацію людського «я», тіла й розуму, на фізичний і моральний занепад, на смерть. Його кинули туди в серпні разом з двома тисячами п'ятьмастами солдатів Червоної Армії, взятих у полон під час липневого наступу німців на Кавказ. Відтоді ледве минуло сім місяців. Ціла вічність… Німецькі альпійські стрільці і павуча свастика на Ельбрусі… Переведення до Треблінки… Початок страшного кошмару, щоранкові нескінченні переклички, п'ятнадцятигодинна каторжна праця в кар’єрі під ударами палиць, масові страти і публічні катування, голод, спрага, втома, виснаження і смерть. За чотири місяці померли всі його товариші, окрім семи, — їх задушили газом з євреями, розстріляли з кулеметів з поляками, повісили з чехами, закопали живцем з циганами… Робота, удари, голод і спрага. Потім одного дня від їзд у невідомому напрямку. Їх, триста чи чотириста чоловік різних національностей, загнали в кілька вагонів. Тривала мандрівка в невідоме, якій, здавалось, не буде кінця. Трупи товаришів по нещастю вздовж колій, на кожній зупинці. І нарешті — втеча. Десять днів на волі. Це сталося у Верхній Сілезії. Ешелон два дні стояв на станції, загаченій товарними вагонами, ящиками, меблями, бочками, коли серед в’язнів, що лишилися в живих, поширилась чутка, ніби їх мають передати, немов піддослідних тварин, націстським вченим і хірургам для біохімічних експериментів і вівісекції.

Бунт спалахнув, коли відчинили двері для роздачі юшки. Всі, в тому числі й напівживі, без будь-якої попередньої домовленості, люто кинулись на своїх охоронців.

Вони роззброїли частину есесівців, і почався страшний нерівний бій, без милосердя, до останнього. Між ними, які розуміли, що їм нема чого втрачати, що попереду на них чекають ще страшніші муки, які твердо знали, що вони або переможуть, або ж загинуть; і катами, розлютованими, що зустріли в цьому страшному лахмітті нескорену Людину, що не змогли закінчити так вдало розпочату брудну справу, що плани їх несподівано порушила жменька виснажених в'язнів.

Час від часу Сергій Ворогін тупав ногою по дошці, щоб настрахати щурів, і знову поринав у спогади.

Чи боявся він тоді, в той день? Безперечно, бо його не спіткала доля товаришів. Звичайно, він теж кинувся у бій разом з усіма, з єдиним бажанням: самому загинути, але… Автомат, що його він вирвав у есесівця, заїло з першої ж черги. Зупинившись раптово в смертельному розгоні, він якусь мить тупо дивився на вже не потрібну зброю, коли купа ящиків, за якою він ховався, обрушилася на нього від вибуху гранати. Його кинуло на землю, він покотився по платформі і впав на колію, між колесами вагона. Оглушений, він лежав там хвилину, може, дві; потім…