Жан Саніта: Чи любите ви Вагнера?

— Ну, йди, хлопче. На добраніч. — Тентен розчулився. — Ти там не заблудиш?

Він простяг свою лапу, очі його підозріло блищали.

— На добраніч, Тентене… О, добре, що я згадав.

— Що?

— Скажи Марінетті, коли вона повернеться, що її рагу просто неперевершене.

І Тентен, хазяїн бістро «Король вина», що на майдані Сален, і Деде — металіст за фахом, а зараз страховий агент, пішли спати.

— Вагнер!.. Вагнер!.. Знову Вагнер!

— Ні, Марі-Те, Вагнер — завжди Вагнер, і ще раз Вагнер.

— Не розумію?

Марі-Те схопилась, пильно поглянула на батька, що іронічно дивився на неї поверх розгорнутої газети, і розсміялася:

— Дурненький ти, тату!

Гнів її одразу вщух, вона заспокоїлась.

Доктор Буч і його донька щиро й глибоко любили одне одного, хоч часом ця любов, крім радощів, завдавала їм і горя. З мовчазної взаємної згоди між ними встановилися особливі стосунки. Вони нехтували прописними правилами щодо відносин між дітьми й батьками, звільнившись від умовності звичаїв, ігноруючи зайву опіку і відчуваючи повне довір я одне до одного.

«Як їх, дітей, виховувати, дорогий друже? Думали ви над цим?.. Вона розмовляє з батьком, з доктором, наче з якимсь товаришем по факультету. І вважає це абсолютно нормальним».

Так, вона почувала себе з ним настільки вільно, що він часто опинявся в скрутному становищі, проте змінити щось не наважувався.

В очах своєї дочки доктор, безперечно, не був бездоганним… Фактично з того часу, як померла пані Буч, минуло ось уже дванадцять років.

«Я запевняв свою дорогоцінну дружину, що це дівчисько — мій перший педагогічний експеримент. О!., вибачайте!.. Воїстину ваш доктор дуже завинив… дуже завинив… За це доводиться тяжко розплачуватися».

Марі-Те тихенько причинила двері до вітальні, настроїла радіолу і сіла на канапу поряд з батьком, що відклав газету на журнальний столик.

— А ти все ще читаєш оцю ганчірку, батьку! Вагнер і «майбутнє нової Європи», наче справжні колабораціоністи.

Доктор Буч нічого не відповів на її іронічні зауваження. Здавалось, він весь заглибився в споглядання чорного диску пластинки, що наче поспішила закінчити вагнерівську «Ідилію Зігфріда», улюблений твір батька, що його Марі-Те спеціально винесла із затишку своєї кімнати, щоб, наче вибухівку, кинути у вітальню.

Вони обоє захоплювалися музикою, однак між ними впало яблуко розбрату: Ріхард Вагнер і рух Опору.

Він кохався у музиці великого німецького композитора, вона ж ненавиділа Вагнера, бо він був німець. Вона співчувала партизанам Опору, макі; він — не вірив в успіх їхньої боротьби.

— Що ти робила в своїй кімнаті?

Доктор Буч запитав так, навмання, скоріше щоб уникнути небажаної і гострої розмови, аніж дізнатися про післяобідні справи своєї дочки.

— Я читала прокламацію.

— Ти читала прокламацію?

— Ну, вірніше підпільну газету «Овернський патріот». Вона звертається, я цитую дослівно: «до всіх, хто може тримати зброю, хто хоче боротися з ворогом всіма засобами, аж до збройних сутичок».

— Хто тобі дав цю газету, Марі-Те?

— Не знаю.

— Як-то не знаєш? Ти глузуєш з мене.

— Аж ніяк. Я знайшла її в кишені пальта, коли йшла з лекцій.

— Чудово!.. І, зрозуміло, ти згодна з цим зверненням…

— Ясна річ!

— Звичайно, ти схвалюєш і сьогоднішній замах?

— Який замах?

— Сьогодні убито німецького офіцера.

— Убито?.. Справедливо покарано, хочеш ти сказати. Я вбачаю в цьому акті гуманність хірурга, який одразу відтинає від тіла нездоровий орган.

— Зразу ж після замаху німці організували облаву. Десятки людей заарештовано.

— Не розбивши яєць, яєшні не зробиш. Розкажи мені, тату, про замах.

Доктор Буч не відповів. Він видобув люльку з кишені старої домашньої куртки, секунду потримав її, наче не знаючи, що з нею робити, потім машинально підніс до рота і затиснув жовтими від тютюну зубами, забувши її запалити. Його погляд задумливо блукав по вітальні, байдуже спиняючись на витончених китайських естампах в позолочених рамках, на вишуканих меблях, на дорогому старовинному килимі. Він нічого не бачив.

Чи розумно він робить, даючи таку волю Марі-Те? «Моя маленька Марі-Те! Чи ж не його обов’язок захищати її від впливу інших і певною мірою од неї самої? Головне, від неї самої, що б там не було і чого б це не коштувало і йому і їй. Моя дитино!»

Думки затуманили йому погляд. Неясні, безформні, вони, ледь народившись, щезали, як марево.

Чорна пластинка незворушливо почала: «Зігфрід, найдорожчий в світі…»