Жан Саніта: Чи любите ви Вагнера?

Франсуа Бурдійя, пригнічений таким незвичайним характером подій, не бачив, як німкені з комендатури залишили свої справи і одна з них вказала пальцем на нього своїй товаришці.

— Поглянь-но тепер, Хельго, на свого чорнявого… Він зовсім отетерів…

Франсуа Бурдійя кортіло подивитися на годинник, але він не насмілився це зробити, боячись нових ударів. В такому становищі найкраще не привертати уваги. Треба чекати. «Коли б сісти на нічний поїзд, я міг би бути на вулиці Гран-Бательєр о пів на десяту ранку. Іветта вже сидітиме на роботі, я їй подзвоню. Опівдні зустріну її, і ми поснідаємо разом».

Йому так хотілося в це вірити!

Вночі гестапівці й офіцери поліції почали перевірку документів і допит «підозрілих».

Мороз скував землю, і холодно світилися байдужі зорі.

— Хотів би я знати, який дурень це зробив?.. Кому це потрібно, га? Я вас питаю?.. Одним німецьким офіцером більше чи менше — хіба це має значення? Крапля в морі…

Ніхто не відповів. Франсуа Бурдійя не наполягав більше.

Їх, дванадцятеро чоловік, тремтячих від холоду, кинули в тісну комірчину в підвалі розкішної вілли на вулиці Руайя, де трьома місяцями раніше, після окупації німцями південної зони, розмістилося місцеве гестапо.

Серед заарештованих найстаршому не було й сорока п'яти років. І разом з ними дві дівчини, обидві — єврейки.

Одна з них, майже підліток, струнка й тендітна, немов тростина, тихенько плакала, час від часу злизуючи сльози, що збиралися в куточках вуст. Вона смішно відкопилювала нижню губу, і це робило її схожою на неслухняну й ображену дитину. Всі сиділи просто на підлозі, тісно притулившись один до одного, за винятком юнака, який намагався прочитати щось написане на стіні.

— А ми не перші в цій підземній тюрмі, — промовив він. — Слухайте, що нашкрябав тут якийсь тип: «Мене схопила французька поліція. Це тяжко. Я втратив усі зуби, а моя спина — суцільна рана. Вони сказали, що мене розстріляють. Тим гірше, однаково я не жалкую…» Цікаво, за що він потрапив сюди, — додав задумливо юнак.

— А ви його спитайте, — з притиском і гіркою іронією відповів Франсуа Бурдійя. — Безперечно, це один з тих друзяк, що підстрелили офіцера…

Він відчув, як хтось торкнувся його плеча, і обернувся. На нього лагідно дивився великими вирячкуватими очима високий худорлявий чоловік років тридцяти семи-тридцяти восьми з гострим випнутим кадиком.

— Може, цієї хвилини його вже немає серед живих, — тихо й сумовито проказав він. — Мабуть, нема…

Франсуа Бурдійя, засоромившись, змовк.

Хтось додав:

— За час їхнього хазяйнування в Клер-моні заарештовано, кажуть, сто чоловік. Їх кинули в стару військову тюрму на вулиці Пелісьє. Комуністів і… — невідомий завагався, — таких, як отой, що зробив напис, і євреїв…

— А зараз, — вибухнув знову Франсуа Бурдійя, — вони мають розстріляти дванадцятеро чоловік, тому що всі тут, — він зробив жест рукою, — всі ми заарештовані як заложники. Всі, боже ти мій, розумієте ви це?! — По тому він істерично закричав: — Як заложники, яких розстріляють!

Йому сперло подих, він на мить замовк.

— Але чому нас, чому мене, адже мої документи в порядку, — глухо заговорив він знову. — Я нічого не зробив. Зрештою, арештували щонайменше сто п’ятдесят чоловік, а нас тут…

— Заткни пельку! — злісно вигукнув хтось із кутка. — Замовкнеш ти чи ні?

Франсуа Бурдійя озирнувся навколо. Ось уже вдесяте протягом кількох годин йому наказують замовкнути. Але цього разу — ні, не вийде!.. Він не встиг закінчити свою думку. Маленька єврейка тихенько ворухнулася, підвела голову і несміливо запитала:

— Ви гадаєте, пане, вони нас розстріляють?..

Вона сказала це просто так, ні до кого не звертаючись. Їй відповів високий худорлявий незнайомець:

— В усякому разі, не вас, маленька панночко… Найгірше, що може з вами статися, — це Дрансі. [4] Місцево гетто.

Він не скінчив.

— Це там, де тримають усіх євреїв, — промовив до неї юнак. — Я знаю.

Вона хвилину помовчала, потім додала, звертаючись більше до юнака:

— Що ж, так мусило статися. Мене одразу помітили. У мене все ніби на обличчі написане. Моє посвідчення несправжнє, я його купила.

Електрична лампочка в металевій сітці раптом спалахнула під стелею і тьмяно освітила камеру. Двері відчинилися. Ганс фон Шульц став на порозі і, заклавши руки в кишені, наказав:

— Aufstehen!

Всі підвелися.

Він мовчки дивився на них, по черзі пронизуючи кожного поглядом, і секунди здавались усім вічністю. Потім несподівано він почав чистою, з ледь помітним акцентом, французькою мовою: