Анрі Шарр'єр - Метелик

Подорож у трюмі невеличкого корабля була особливо важка через страхітливу задуху, а також через те, що нас поприв’язували по двоє до залізних поперечок. У дорозі стався лише один випадок, про. який варто розповісти. Корабель мав зайти до Трінідаду, щоб поповнити запас вугілля. Коли він підплив до порту, англійський офіцер зажадав відв’язати нас від залізних поперечок. Мовляв, прив’язувати людей на кораблі заборонено. Я скористався з нагоди й дав ляпаса іншому англійському офіцерові, сподіваючись, що мене за це заарештують і висадять на берег. Але офіцер сказав мені:

— Я вас не заарештую й не висаджу на берег, хоч ви й дуже образили мене. Там, куди ви повертаєтесь, вас покарають куди суворіше.

Я прорахувався. Мені справді судилося повернутись на каторгу. Одинадцять місяців утечі й запеклої боротьби скінчилися для мене, на жаль, сумно. І, незважаючи на повні провали цих численних авантюр, на повернення на каторгу з усіма невтішними наслідками, з моєї пам’яті не зітруться незабутні моменти, що їх я пережив.

За кілька кілометрів від того трінідадського порту, який ми недавно покинули, живе незрівнянна родина Бауенів. Ми відпливли не дуже далеко від Кюрасао, землі великої людини, єпископа цього краю Ірене де Брюїна. Безперечно, ми пропливли повз територію індіанців гуахірів, де я спізнав найпалкішого чистого кохання у своєму природному, невимушеному вигляді. У цих індіанках, сповнених волі, взаєморозуміння, простого кохання й чистоти, я побачив усю щирість, на яку здатні тільки діти, чистий спосіб дивитися на речі, яким відзначаються люди в цьому ранньому віці.

А прокажені з Голубиного острова! Ті знедолені каторжани, вражені жахливою недугою, все ж таки знайшли в своїх серцях благородство, щоб нам допомогти!

А бельгійський консул із своєю невимушеною добротою, а Жозеф Дега, який, не бувши знайомим зі мною, так приязно поставився до мене! Всі ці люди, всі ці істоти, що їх я спізнав під час утечі, цілком варті того, щоб її слід було здійснити. Навіть скінчившись поразкою, моя втеча є перемогою хоча б тому, що вона збагатила мою душу знайомством із цими винятковими особами. Ні, я не шкодую, що здійснив її.

Ось і Мароні з її брудними водами. Ми на палубі корабля «Мана». Тропічне сонце вже трохи обпалило цю землю. Дев’ята година ранку. Я знову бачу гирло, і ми повільно пропливаємо там, де я колись так швидко промчав на човні. Мої товариші мовчать. Наглядачі раді, що повертаються додому. Всю дорогу море було неспокійне, і багато хто з них тепер з полегкістю зітхає.

16 листопада 1934 року.

На пристані повно людей. Ми відчуваємо, що вони з цікавістю чекають на каторжан, які не побоялися так далеко запливти. Сьогодні неділя, і наше повернення стане неабиякою розвагою для людей, життя в яких тут досить одноманітне. Я чую голоси:

— Отой скалічений — Метелик. А ото — Клузйо, а поруч — Матюрет…

У таборі виправної в’язниці перед бараками вишикувалися групами шістсот в’язнів. Біля кожної групи стоять наглядачі. Першого я впізнаю — Франсуа Сьєрра. Він плаче й не приховує цього. Франсуа сидить на підвіконні лікарні й дивиться на мене. Я відчуваю, що на душі в нього справді тяжко. Ми зупиняємось посеред табору. Директор в’язниці бере рупор.

— Засланці, тепер ви самі переконалися, що тікати не варто. В будь-якій країні вас заарештують і передадуть французьким властям. Нікому ви не потрібні. Отож краще сидіть спокійно і добре поводьтеся. Питаєте, що чекає цих шістьох? Дуже суворе покарання, яке вони відбуватимуть у виправній в’язниці на острові Сен-Жозеф, а потім — довічне заслання на острови Салю. Ось чого вони домоглися своєю втечею. Сподіваюсь, ви все зрозуміли? Наглядачі, відведіть цих шістьох до дисциплінарного відділення!

За кілька хвилин ми опиняємося в спеціальній камері у дисциплінарному відділенні з особливим наглядом. Як тільки ми приходимо сюди, я прошу, щоб мені полікували мої дуже набряклі ноги. Клузйо заявляє, що гіпс у нього на нозі завдає йому болю. Ми хочемо спробувати щастя… Якщо вони взагалі колись відішлють нас до лікарні!

Приходить у супроводі наглядача Франсуа Сьєрра.

— Ось вам фельдшер, — каже наглядач.

— Що з тобою, Метелику?

— Я хворий і хочу лягти в лікарню.

— Я спробую покласти тебе туди, але після того, що ти там учинив, навряд чи пощастить зробити це. Те саме можна сказати й про Клузйо.

Він розтирає мені ноги, змащує їх маззю, оглядає гіпс на нозі Клузйо і йде від нас. Ми ні про що не поговорили, бо біля нас стовбичив наглядач, але в очах Франсуа було стільки тепла, що мене це дуже зворушило.