Анрі Шарр'єр - Метелик

Настає темна ніч. Сержант і двоє поліцейських одержали перші половинки банкнот. Цього разу мені не довелося їх різати — вони. були вже розрізані. По другі половинки вони мають прийти потім у Барріо-Чіно, до дружини Жозефа Дега.

Гасне світло. Ми накидаємося на прут у гратах і менш як за десять хвилин перепилюємо його. З камери ми виходимо в темних сорочках і штанях. Колумбієць приєднується до нас дорогою. На ньому нема нічого, крім чорних трусів. Я лізу по загратованих дверях камери, що в мурі, видираюся на дашок і закидаю триметрову вірьовку з гаком на мур. Не минає й трьох хвилин, як я опиняюсь на мурі. Лягаю долілиць і чекаю Клузйо. Довкола темна ніч. Нараз бачу, тобто намацую внизу руку, хапаю її і тягну до себе. Лунає жахливий гуркіт. Як потім з’ясувалося, то Клузйо зачепився паском від штанів за бляшаний дашок. Звісно, я, почувши цей гуркіт, перестаю тягти. Гуркіт стихає. Я перечікую, поки Клузйо відчепиться, тягну за руку і піднімаю його на мур.

Нараз лунають постріли — на іншому посту, не тут Приголомшені, ми стрибаємо на вулицю, над якою мур здіймається на дев’ять метрів, тоді як праворуч, над іншою вулицею, він здіймається лише на п’ять метрів. І ось наслідок. Клузйо знову ламає праву ногу. Я теж не можу встати — болять обидві ступні. Пізніше я дізнаюся, що пошкодив собі п’яткові кістки. А колумбієць звихнув коліно. Почувши постріли, вартові висипають на вулицю. Вони світять великим електричним ліхтарем, оточують нас і беруть на приціл. Я плачу від люті. До того ж поліцейські не вірять, що я не можу підвестися. Під градом ударів я лізу навколішки до в’язниці. Клузйо стрибає на одній нозі, колумбієць теж. Мене вдарили по голові прикладом, і тепер із рани цебенить кров.

Постріли збудили дона Грегоріо, який, на щастя, цієї ночі чергував і заснув у себе в кабінеті. Якби не він, нас закатували б прикладами та багнетами. Найбільше лютує сержант, якому я заплатив, щоб він поставив у домовлений час тих вартових, яких я підкупив. Дон Грегоріо кладе край цьому дикунському катуванню. Він погрожує віддати поліцейських під суд, якщо вони покалічать нас. Ці слова примушують тюремників спинитися.

Наступного дня ногу Клузйо взяли в лікарні у гіпс. Один в’язень-костоправ управив колумбійцеві вивихнуте коліно й перев'язав його. А мої ступні за ніч так набрякли, що стали завбільшки як голова, почервоніли, власне, аж почорніли від крові, і тепер лікар примушує мене парити їх у солоній воді, а тоді тричі на день прикладає п’явки. Коли п'явки насмоктуються крові, вони самі відпадають від ніг, і їх потім вимочують у оцті. А на голові мені наклали шість швів.

Якийсь журналіст пише статтю про мене. Він розповідає, що я був ватажком у церкві, що я «отруїв» вартового й що зовсім недавно організував колективну втечу, вступивши в змову з людьми поза межами в’язниці, бо хтось вимкнув світло, напавши на трансформатор. «Будемо сподіватися, що Франція якомога швидше позбавить нас від свого гангстера номер один», — закінчив він.

До мене навідався Жозеф зі своєю дружиною Анні. Приходили сержант і троє поліцейських, кожен окремо, щоб одержати другі половинки банкнот. Анні спитала, що вона може зробити для мене. Я сказав, щоб вона заплатила сержантові й поліцейським, адже вони дотримали слова. Ми зазнали невдачі не з їхньої вини.

Ось уже цілий тиждень мене возять по подвір’ю в залізному візку, який править мені й за ліжко. Я лежу, поклавши ноги на полотняну стрічку, — вона натягнена між двома пальцями, прикріпленими вертикально до ручок візка. Тільки так мені менше болить. До моїх страшенно набряклих, налитих кров’ю ступень не можна доторкнутись, їх навіть не покладеш на дно візка.

Тижнів через два ноги мої трохи стухають, і мені роблять рентген. Виявляється, в мене зламані обидві п'яткові кістки. Тепер я на все життя зостануся плоскостопим.

У сьогоднішній газеті написано, що наприкінці місяця по нас прибуде корабель із цілим ескортом французької поліції. Він називається «Мана». Сьогодні дванадцяте жовтня. В нас лишається вісімнадцять днів, треба зіграти на останню карту. Але на яку карту я можу грати зі своїми поламаними ногами?

Жозеф у розпачі. Він розповів мені, що всіх французів і їхніх жінок у Барріо-Чіно страшенно засмутило те, що мої зусилля вирватися на волю скінчилися невдачею і що за кілька днів мене передадуть французьким властям. Те, що зі мною сталося, приголомшило, мовляв, усю колонію. Дізнавшись, що ці чоловіки і їхні жінки в душі зі мною, я трохи ожив.