Анрі Шарр'єр - Метелик

Минуло вже три тижні, відколи я повернувся сюди. Час збіг досить швидко. Я вже починаю помалу ходити, тримаючись у коридорі за перекладину, — вона поділяє коридор навпіл, утворюючи в ньому два проходи. Минулого тижня я побачив на допиті трьох наглядачів з лікарні, яких ми оглушили й роззброїли. Вони дуже задоволені, що ми знову тут, і сподіваються колись зустріти нас там, де чергуватимуть. Адже наша втеча дорого їм обійшлася: їх позбавили на півроку відпустки з поїздкою до Європи й на цілий рік колоніальної доплати. Одне слово, наша зустріч була не дуже тепла. Ми розповідаємо, про їхні погрози на допиті, нехай слідчі все це запишуть.

Тюремник-араб поводився добре. Він розповів лише правду, нічого не перебільшуючи й забувши те, яку роль відіграв Матюрет. Слідчий капітан дуже допитувався, хто нам роздобув човна. Ми стали розповідати йому найнеймовірніші історії, щось на взірець того, що самі собі збили пліт тощо.

Він каже, що зробить усе можливе, аби за напад на наглядачів мені й Клузйо дали по п’ять років, а Матюретові — три.

— А що ви носите кличку Метелик, — каже він мені, — то повірте, я пообтинаю вам крильця, й ви більше нікуди не полетите.

Боюсь, що він має рацію.

До суду лишається трохи більше двох місяців. Я шкодую, що не сховав до своєї капсули один-два наконечники отруйних стріл. Ними, либонь, можна було б якось скористатися в дисциплінарному відділенні. Тепер я з дня на день ходжу краще. Франсуа Сьєрра вранці й увечері натирає мені ноги камфорною олією. Ці натирання дають мені велику душевну й фізичну полегкість. Як добре мати в житті друга!

Втеча принесла нам, як виявляється, незаперечний авторитет у каторжан. Я певен, що серед цих людей ми в цілковитій безпеці. Ніхто не зважиться вбити нас, щоб пограбувати. В разі чого, винні, звісно, заплатили б життям. Усі без винятку ставляться до нас шанобливо й навіть трохи захоплюються нами. Ми наважились оглушити наглядачів, і тепер нас мають за людей, ладних піти на все. Дуже приємно почуватись у безпеці.

З дня на день я ходжу все довше й довше. Сьєрра залишає в нас пляшку з камфорною олією, і друзі натирають мені не тільки ступні, а й м’язи на литках та стегнах, які за останні тижні, коли я не вставав, дуже ослабли.

Є в нашій залі двоє мовчазних чоловіків, які ні з ким не розмовляють. Завжди тримаючись один біля одного, вони перешіптуються МІЖ собою так ТЦ?0, що ніхто нічого не може почути. Якось я пропоную одному з них американську сигарету з коробки, яку мені приніс Сьєрра. Він дякує мені, а потім каже:

— Франсуа Сьєрра — твій друг?

— Так, він мій найкращий друг.

— Може, якщо якогось дня все піде погано, ми передамо тобі через нього свою спадщину.

— Яку спадщину?

— Ми, мій друг і я, вирішили, якщо нас засудять до гільйотини, передати тобі свою капсулу, хай вона згодиться тобі під час нової втечі. Тож ми вручимо її Сьєрра, а він уже дасть її тобі.

— Ви гадаєте, що вас засудять до страти?

— Майже певні цього, у нас мало шансів уникнути смерті.

— Якщо ви так серйозно провинилися, що вас засудять до страти, то чому ж вас тримають у спільній залі?

— Гадаю, вони бояться, що ми накладемо на себе руки, коли будемо самі в камері.

— О, так, можливо. А що ви вчинили?

— Ми дали загризти м’ясоїдним мурахам одного тюремника. Я розповідаю тобі про це, бо, на жаль, вони мають незаперечні факти. Нас заскочили на гарячому.

— Де це сталося?

— На «Сорок другому кілометрі», в таборі смертників, що за бухтою Спаруїн.

До нас підійшов його товариш, уродженець Тулузи. Я пропоную йому американську сигарету. Він сідає біля свого друга, навпроти мене.

— Ми ні в кого не запитували, що про нас думають, — каже він, — але було б цікаво знати, якої думки ти про нас?

— Що я можу сказати тобі, нічого не знаючи, правильно чи неправильно ти вчинив, віддавши людину, навіть якщо це був тюремник-араб, з’їсти живцем мурахам? Аби я міг висловити свою думку, мені треба знати всю справу від А до Я.

— Зараз я тобі її розповім, — каже тулузець. — «Сорок другий кілометр» — це лісовий табір, розташований за сорок два кілометри від Сен-Лорана. Там кожен каторжанин має нарубати складометр дров з твердої деревини. Щовечора ти мусиш стовбичити в джунглях біля дров, які ти нарубав і добре склав. Наглядачі й тюремник-араб приходять перевіряти, чи ти виконав своє завдання. Прийнявши роботу, вони роблять на кожному складометрі червоні, зелені та жовті позначки — залежно від днів. Вони приймають роботу тільки тоді, коли кожна головешка — з твердої породи дерев. Щоб краще впоратися зі своїм завданням, ми утворювали бригади з двох чоловік. Одначе часто нам не вдавалося виконувати норму. Тоді ввечері нас кидали без їжі до карцеру, а вранці, знову ж таки без їжі, відправляли на роботу, примушуючи довиконати вчорашню норму й виконувати сьогоднішню. Одне слово, ми мали поздихати, мов собаки. Що довше це тривало, то дужче ми слабли, й дедалі менше серед нас могли виконати свою роботу. До того ж нам дали спеціального охоронця, який був не наглядачем, а тюремником-арабом. Він ходив з нами на лісорозробку, зручно всідався, клав гарапника собі між коліна й заходжувався нас ображати. Він їв, плямкаючи губами, щоб збудити в нас апетит. Коротше кажучи, наші муки тривали. Ми мали дві капсули, в яких кожен з нас зберігав по три тисячі франків, — їх ми хотіли використати для втечі. Одного дня ми вирішили підкупити тюремника. Ми потрапили в дуже скрутне становище. На щастя, він гадав, що ми маємо тільки одну капсулу. Він поставив нам просту умову: за п’ятдесят франків дозволятиме нам красти зі складометра, прийнятого напередодні, головешки, на яких не було позначок фарбою, й складати їх у свій сьогоднішній складометр. Таким чином, то по п’ятдесят, то по сто він витяг з нас майте дві тисячі франків. Коли ми вклалися в денну норму, в нас тюремника забрали. І тоді, сподіваючись, що тюремник не донесе на нас, бо він висотав з нас стільки грошей, ми шукали в джунглях уже прийняті складометри й пророблювали ту саму операцію, що й з тюремником. Одного дня тюремник нишком підкрався слідком за нами і став стежити, чи ми не крадемо головешки. Потім він вигулькнув перед нами: