Анрі Шарр'єр - Метелик

— Ні, краще я заплачу.

— Гаразд, домовилися. Блохо, дай кави!

Блоха, заввишки з карлика, який приходив по мене, підходить до полички, прикріпленої до стіни над вогнем, бере новісінький блискучий і чистий котелок, наливає в нього з пляшки кави й ставить на вогонь. Перегодя він розливає цю каву в кухлі, що стоять біля каміння, а тоді Туссен нахиляється й роздає ці кухлі чоловікам, що товпляться позад нього. Блоха простягає мені котелок і каже:

— Пий, нічого не боячись, бо цей котелок призначається тільки для здорових людей. Жоден хворий не п’є з нього.

Я беру цей котелок і п’ю, потім ставлю його собі на коліно. І нараз бачу, що до Котелка прилип чийсь палець. Сам не знаю, що мені робити, але тут озивається Блоха:

— Погляньте, я знову втратив пальця! Де ж він у дідька подівся?

— А ось він, — кажу я, показуючи йому котелок.

Він відриває пальця, кидає у вогонь і назад повертає мені котелок.

— Можеш пити, в мене суха проказа. Я розпадаюсь на частини, але не гнию, я не заразний.

До мене доноситься запах паленого тіла. Мені спадає на думку: «Мабуть, це горить той палець».

— Тобі доведеться побути тут завтра до вечора й дочекатися відпливу, — каже Туссен. — Іди й попередь своїх товаришів. Пораненого віднеси до хижки, забери все з піроги, а саму її потопи. Ніхто з нас не може тобі допомогти, сам повинен зрозуміти чому.

Я хутко повертаюсь до своєї піроги, ми з Матюретом беремо Клузйо й несемо його до солом’яної хижки. За годину закінчуємо розвантажувати пірогу й дбайливо складаємо речі на березі. Блоха просить подарувати йому пірогу й весло. Я віддаю її йому, він іде топити її в добре знайомому йому місці. Ніч минає швидко. Всі троє лежимо в хижці на нових ковдрах, які нам прислав Туссен. Їх принесли в обгортковому папері. Лежу й розповідаю Клузйо та Матюрету про свою угоду з Туссеном. Клузйо з дурної голови каже:

— Виходить, втеча нам коштує шість тисяч п’ятсот франків. Я дам тобі, Метелику, половину цих грошей — три тисячі франків, що лишилися в мене.

— Не варто зараз торгуватися. Поки я маю гроші, я плачу. А там побачимо.

Ніхто з прокажених не заходить до нашої хижки. Аж коли настає день, з’являється Туссен.

— Доброго ранку. Можете спокійно виходити. Вам тут ніщо не загрожує. Один із наших заліз на вершині острова на кокосову пальму й пильнує, чи немає на річці човнів з наглядачами. Нікого там не видно. Поки на пальмі майорить біла ганчірка, ми знаємо: він не бачить нічого небезпечного. А як щось помітить, то відразу злізе з пальми й скаже нам. Назбирайте плодів папайї і поїжте.

— Туссене, а як кіль? — запитую я.

— Зараз ми зробимо його з дверей медпункту. Там досить важке дерево. З двох дощок вийде добрий кіль. Уночі ми витягли човна на берег. Іди подивись.

Я йду. Це чудовий, ще зовсім новий човен — метрів п'ять завдовжки, дві лавки, в одній — дірка для щогли. Човен такий важкий, що Матюрет і я насилу його перекидаємо. Вітрило й вірьовки теж новісінькі. На бортах — кільця, до яких можна буде прив’язувати вантаж, навіть бочку з водою. Ми беремося до роботи. А ополудні вже пригвинчуємо кіль.

Прокажені обступили нас і мовчки давляться, як іри працюємо. Туссен пояснює нам, як і що ми маємо робити. На Туссеновому обличчі не видно жодної рани, але коли він починає говорити, то помічаєш, що в нього ворушиться тільки лівий бік обличчя. Він зізнається мені, що хворий на суху проказу. Правий бік його постаті і правиця теж паралізовані, він чекає, що невдовзі йому паралізує і ліву ногу. Ліве око в нього непорушне, наче скляне, Туссен ним бачить, але не може ворушити. Я не називаю нічиїх справжніх прізвищ прокажених. Мені не хочеться, щоб колись ті, хто їх любив або знав, дізналися, як жахливо вони живцем розкладалися.

Працюючи, я розмовляю з Туссеном. Більше ніхто не говорить. Тільки одного разу, коли я збирався підняти завіси, що їх вони зірвали з якоїсь шафи в медпункті, аби ними закріпити кіль, один з них сказав:

— Не торкайся їх. Зриваючи ці завіси, я порізав собі руку, на них лишилася кров, хоч я їх і витер.

Один з прокажених налив на завіси рому й запалив його, це він проробив двічі.

— Тепер, — сказав він, — можеш їх брати.

Поки ми працюємо, Туссен звертається до одного з прокажених:

— Ти вже багато разів спускався до моря, тож поясни Метеликові все як слід, бо з них трьох у таку дорогу ще ніхто не вирушав.

І той пояснює:

— Сьогодні ввечері вода почне спадати рано. Годині о шостій. Течія буде така швидка, що за якихось години три віднесе тебе на сто кілометрів, майже до гирла річки. О дев’ятій годині треба буде зупинитися. Прив’яжеш човна до дерева й почекаєш шість годин — поки скінчиться приплив. Але не вирушай о третій ночі, течія буде ще дуже слабка. Випливеш на середину річки о пів на п’яту. До світанку залишиться ще півтори години, за які ти пропливеш п’ятдесят кілометрів. Твоє щастя залежатиме від цих півтори годин. О шостій, коли розвидниться, треба буде вийти в море. Навіть якщо наглядачі тебе помітять, вони не зможуть переслідувати твій човен, бо дістануться до гирла річки саме тоді, коли почнеться приплив. Далі вони не пройдуть, а ти вже будеш у морі. Ти повинен триматися від переслідувачів, якщо вони тебе помітять, на відстані кілометра, і той кілометр — твій порятунок. На цьому човні лише одне вітрило, а що було в тебе на пірозі?