Анрі Шарр'єр - Метелик

У Франції до влади прийшов Петен, і стосунки між засланцями та начальством загострилися. Весь адміністративний персонал уголос заявляє про свою підтримку Петена, а один наглядач, родом із Нормандії, добалакався до того, що признався мені:

— Ось що я вам скажу, Метелику: я ніколи не був республіканцем!

На островах ні в кого нема радіоприймача, і новин ми не знаємо. Нам кажуть, нібито ми, французи, на Мартініці та Гваделупі постачаємо всім необхідним німецькі підводні човни. Тут нічого не збагнеш. Постійно точиться боротьба думок.

— Послухай, Метелику, ось тепер ми повинні зчинити бунт і передати острови французам, які підтримують де Голля.

— Гадаєш, «довгому Шарлю» потрібна наша каторга? Навіщо вона йому?

— Щоб зібрати тут дві-три тисячі людей!

— Хворих на проказу, сухоти, дизентерію і недоумкуватих? Ні, ти жартуєш! Той чоловік не такий дурний, щоб зв’язуватися з каторжанами.

— Але серед нас ще назбирається зо дві тисячі здорових людей!

— Це інша річ. Але навряд чи вони до чогось придатні. Гадаєш, воювати-це просто накидатись із зброєю в руках на ворога? Звичайна бійка триває десять хвилин, а війна тягнеться роками. Щоб бути добрим солдатом, треба мати почуття патріотизму. Подобається це вам чи ні, а я не бачу тут нікого, хто міг би віддати своє життя за Францію.

— А навіщо віддавати за неї життя після всього того, що вона з нами зробила?

— Ось бачите, ви й самі підтверджуєте, що я маю рацію. На щастя, в «довгого Шарля» є для війни інші люди. Але ж подумати тільки — ті мерзотники боші ходять тепер по нашій землі! Навіть більше — знаходяться французи, які цілуються з ними! Та й тут усі без винятку наглядачі заявляють, що підтримують Петена.

— Але на фронті можна спокутувати свою провину, — озивається один із каторжан.

І тоді стається диво. Ніколи досі жоден каторжанин не заводив мови про спокутування своєї провини. 1 ось тепер в очах усіх цих бідолашних засланців спалахує вогник надії.

— Метелику, може, й справді зчинимо бунт, щоб потрапити до де Голля?

— Дуже шкодую, але я не маю потреби спокутувати провину. Чхати мені на французьке правосуддя й на розділ «Реабілітація» в його кодексі! Я реабілітую себе сам, мій обов’язок — утекти звідси й бути на волі нормальною людиною, жити в суспільстві, не загрожуючи йому. Не думаю, що хтось із нас здатний на більше. Я згоден на все, аби тільки втекти звідси. А передавати острови «довгому Шарлю» — не моє діло, до того ж я певен: вони його не цікавлять. З іншого боку, якщо ви збунтуєтесь, то знаєте, що скажуть високопоставлені особи? Що ви захопили острови, щоб самим вийти на волю, а не для того, щоб допомогти визволити Францію. І ще одне: хіба ви знаєте, хто кращий — де Голль чи Петен? Особисто я нічого не знаю. Мені страшенно боляче, що моя країна поневолена, я думаю про батька, сестер і небог.

— Не варто дуже побиватися за суспільством, що таке безжальне до нас.

— Одначе фараони, державний апарат, правосуддя, жандарми й наглядачі — це ще не Франція, це окремий клас, який складається з людей, морально геть зіпсутих, — веду далі я. — Скільки цих людей ладні сьогодні прислуговувати бошам! Б’юсь об заклад, що французька поліція тепер хапає своїх земляків і передає їх німецьким властям. Ось так. Тож повторюю: ні під яким приводом я не дам згоди на бунт. Я думаю тільки про втечу. Але як її здійснити?

Зав’язуються гострі суперечки. Одні виступають за де Голля, інші — за Петена. Власне, ніхто нічого не знає, бо, як я вже сказав, радіоприймача на острові нема — ні в адміністрації, ні в засланців. Новини надходять до нас разом із кораблями, які привозять борошно, бобові та рис. Нам важко розібратися в цій війні з такої далекої відстані.

Пішла чутка, нібито до Сен-Лорана-дю-Мароні приїхав вербувальник — підбирати людей до «вільного війська». Але ми нічого напевне не знаємо, нам відомо тільки, що німці захопили всю Францію.

Одного дня сталася кумедна історія: на Руайяль приїхав священик, який після відправи виголосив промову.

— Якщо на острови нападе ворог, вам дадуть зброю і ви допоможете адміністрації захистити французьку землю, — сказав він.

Ну й священик! Невже він і справді такої поганої думки про нас? Прийшов просити в’язнів захищати їхню камеру!

Для нас війна дала себе знати тим, що наглядачів стало вдвічі більше, на острови занадились інспектори, які розмовляли з виразним німецьким або ельзаським акцентом, зменшилися порції хліба та м’яса.