Анрі Шарр'єр - Метелик

Я виходжу до кухні, причиняю за собою двері. Пані Дютен тисне мені руку й частує мене кавою з коньяком.

— Ти нічого не сказав про мене? — запитує араб Мохамед.

— Це справа коменданта. Тієї хвилини, коли комендант дав тобі в руки зброю, він Вирішив помилувати тебе.

— А ті руайяльці он як злякалися за себе? — шепоче мені пані Дютен.

— Їм не спадає на думку нічого кращого, як припустити, нібито на Сен-Жозефі про підготовку бунту знали всі, крім вашого Чоловіка.

— Метелику, я все чула й одразу ж зрозуміла, Що ви хочете зробити нам добро.

— Це правда, пані Дютен.

Відчиняються двері.

— Метелику, заходь, — каже наглядач.

— Сідайте, Метелику, — запрошує руайяльський комендант. — Порадившись, ми одностайно дійшли висновку, що ви, безперечно, маєте рацію. Бунту не було. Ті троє засланців вирішили накласти на себе руки, спершу вбивши якомога більше людей. Тож завтра життя в таборі знову піде по-старому. Папа Філіссарі вже цієї ночі буде переведено на Руайяль. Сподіваємося, ви дотримаєте слова.

— Покладіться на мене. До побачення.

— Нехай Мохамед і двоє наглядачів відведуть Метелика до корпусу. Покличте Філіссарі, він поїде з нами на Руайяль.

Дорогою я бажаю Мохамедові вийти на волю. Він дякує мені.

— Чого вони від тебе хотіли? — питають мене в корпусі.

У нічній тиші я голосно переповідаю слово в слово свою розмову з начальством.

— Коли хтось проти угоди, яку я склав від імені всіх каторжан, то хай скаже відверто.

Всі в один голос підтримують мене.

— Гадаєш, вони повірили, що до бунту більше ніхто не причетний?

— Я так не гадаю. Та якщо вони не хочуть самі погоріти, то нехай вірять. Нам теж треба повірити в це, коли не хочемо мати неприємностей.

Сьогодні о сьомій ранку з дисциплінарної в’язниці випустили всіх каторжан. Їх було понад сто двадцять чоловік. Двері в корпусах повідмикали. На роботу ніхто не пішов, усі висипали на подвір’я. Каторжани вільно розмовляють, курять, загорають на сонці або сидять у затінку. Ністона відвели до лікарні. Карбоньєрі сказав мені, що на дверях близько ста камер дисциплінарної в’язниці наглядачі почіпляли були таблички: «Підозрюється в причетності до бунту».

Тепер ми, зібравшись усі разом, дізнаємося правду. Виявляється, Філісхарі застрелив тільки одного каторжанина. Двох інших уколошкали молоді наглядачі, яким погрожували засланці, — опинившись у безвиході, вони подумали, що їх збираються порішити, й кинулися з ножами на тих наглядачів, намагаючись убити бодай одного з них, перше ніж самим упасти під кулями. Отак справжній бунт, який зазнав поразки на самому початку, вилився у своєрідне самогубство трьох каторжан. На цьому офіційному твердженні й зійшлися адміністрація та засланці. Тепер уже навіть важко сказати, де вигадка, а де правда.

Здається, що поховання трьох убитих у таборі й Отена та Марсо відбулося так: оскільки на острові був лише один ящик-труна з відкидною стінкою, з якого скидали в море трупа, то наглядачі поскладали п’ятьох мертвяків на дно човна й, запливши в море, пожбурили їх акулам. Вони гадали, що, поки акули роздиратимуть першого, який потрапив їм на зуби, інші мертвяки з прив’язаним до ніг камінням устигнуть піти на дно. Мені розповіли, що жоден труп не втонув у морі, що всі п’ятеро з настанням вечора танцювали на поверхні моря в білих саванах, скидаючись на справжніх ляльок, якими маніпулювали своїми мордами або хвостами акули на цьому бенкеті, гідному Навуходоносора. Наглядачі та веслярі повтікали від цього жахіття.

Прибула комісія. Вона провела п’ять днів на Сен-Жозефі й два — на Руайялі. Мені не влаштували окремого допиту, а вислухали разом з усіма. Від коменданта Дютена я довідався, що поки все склалося якнайкраще. Філіссарі послали у відпустку аж до пенсії, отже, сюди він уже не повернеться. Комендант Дютен одержав ще одну нашивку.

Але невдоволені бувають завжди, тож один каторжанин, родом із Бордо, питає мене:

— А що ми виграли, вклавши з начальством таку угоду?

Я дивлюся на нього.

— Небагато. Якихось п’ятдесят-шістдесят каторжан уникнуть п’ятирічного ув’язнення в дисциплінарній в’язниці. Ти вважаєш, цього не досить?

Буря щасливо вщухла. Мовчазна змова між адміністрацією та каторжанами зовсім збила з пантелику комісію. Та вона, мабуть, і сама хотіла, щоб усе залагодилось якнайкраще.

Особисто я нічого не виграв і нічого не програв, але товариші щиро подякували мені за те, що їх минула сувора покара. Навпаки, тепер каторжани вже не тягають каміння. На тій жахливій роботі їх замінили буйволи. Карбоньєрі знов у пекарні. Я намагаюсь повернутися на Руайяль. Адже на Сен-Жозефі майстерні нема, і пліт змайструвати ніде.