Анрі Шарр'єр - Метелик

Потім наглядачі побували в корпусі, що навпроти, й у тому, що праворуч від нашого. Тепер вони в сьомому. Залишився тільки наш. Тут нас дев’ятеро, кожен сидить на своєму місці. Ніхто з тих, що пішли на роботу, не повернувся. Всі мовчимо. У мене пересохло в роті, не дає спокою думка: «Хоч би якийсь йолоп не скористався з цієї халепи і не вколошкав мене!»

— Ідуть! — кричить до смерті переляканий Карбоньєрі.

Входять чоловік двадцять наглядачів, тримаючи напоготові карабіни й револьвери.

— Як, ви ще не роздяглися? — горлає Філіссарі. — Чого ви чекаєте, негідники? Зараз ми вас розстріляємо. Ану роздягайтеся, ми не бажаємо стягати з вас одежу, коли ви будете трупами!

— Пане Філіссарі…

— Заткни пельку, Метелику! І не проси пощади. Ви взялися за надто серйозне діло! В корпусі небезпечних ви, звісно, про все знали!

Очі в нього витріщені, налиті кров’ю й горять Несамовитою люттю.

Я вирішую зіграти на його честолюбстві.

— Мене дивує, що такий, як ти, нанолеоиець ладен убивати невинних. Хочете стріляти? Тоді не треба зайвих розмов. Стріляйте, стріляйте швидше, Бога ради! Я вважав тебе, старий Філіссарі, справжнім наполеонцем, але бачу, помилився. Тим гірше. Я не хочу навіть бачити тебе, коли ти стрілятимеш! Я відвертаюсь. Відверніться від цих наглядачів, хай не думають, що ми збираємося напасти на них.

Ми всі відвертаємось. Моя поведінка приголомшує наглядачів, тим більше що Філіссарі (про це ми дізнаємося пізніше) застрелив у якомусь корпусі двох бідолах.

— Що ти ще хочеш сказати, Метелику?

Стоячи спиною до нього, я відповідаю.

— Я не вірив у те, що бунт закінчиться успіхом. Навіщо було його зчиняти? Щоб перебити наглядачів? А потім утекти? Але куди? Я людина досвідчена, мене привезли сюди після моєї втечі, привезли здалеку, аж із Колумбії. Я питаю: яка країна надасть притулок убивцям? Як вона називається? Не будьте йолопами, кожен, хто поважає себе, не підтримає такого бунту.

— Може, ти й не підтримаєш, а Карбоньєрі? Я певен, він був на боці бунтарів, бо сьогодні вранці Арно й Отен аж здивувалися, коли він прикинувся хворим і не пішов на роботу.

— Це вигадка, правду кажу! — І я обертаюсь до Філіссарі. — Зараз ви всі зрозумієте. Карбоньєрі мій друг, йому відомі всі деталі моєї втечі, отже, він не плекає ілюзій, бо знає, чим може скінчитися втеча після бунту.

З’являється комендант, але до корпусу не входить. Філіссарі поспішає до нього, і комендант кричить:

— Карбоньєрі!

— Я.

— Киньте його до карцеру. Але не катуйте. Нехай один із наглядачів відведе його. Вийдіть усі надвір, тут залишаться тільки старші наглядачі. Зберіть сюди усіх засланців, що порозбігалися по острові. Нікого не вбивайте, приведіть усіх до одного в табір.

Нарешті входять до корпусу комендант Дютен і його заступник. Повертається й Філіссарі з чотирма наглядачами.

— Метелику, щойно сталася серйозна подія, — каже Дютен. — Як комендант виправної в’язниці, я повинен узяти на себе дуже важку відповідальність. Та спершу я хотів би дещо з’ясувати. Знаю, в таку критичну хвилину ти відмовився б розмовляти зі мною віч-на-віч у кабінеті, тому я й прийшов сюди. Вони вбили наглядача Дюкло і зробили спробу забрати з мого дому зброю. Отже, це — бунт. У мене лише кілька хвилин, я вірю тобі і чекаю твоєї відповіді.

— Якщо це бунт, то чому ми нічого не знали про нього заздалегідь? Чому вони не поділилися з нами своїми намірами? Скільки людей замішано в цій справі? Пане коменданте, я сам відповім на ці три запитання, але спершу скажіть мені, скільки людей брали участь в убивстві наглядача й цьому заворушенні?

— Троє.

— Хто саме?

— Арно, Отен і Марсо.

— Так. Вірте чи не вірте, пане коменданте, але бунту не було.

— Брешеш, Метелику! — втручається Філіссарі. — Цей бунт мав відбутися ще на Руайялі. Жіразоло доніс на них, але ми йому не повірили. А тепер бачимо, що він сказав правду. Ти нас дуриш, Метелику!

— Коли так, виходить, я — донощик. І П’єро Бовдур, і Карбоньєрі, й Галгані, й усі корсіканці з Руайялю — теж донощики. Незважаючи на те, що сталося, я не вірю, що це був бунт. Бунт очолили б ми, а не інші.

— Що ви мені розповідаєте? Скажете, вони не мали спільників? Такого бути не може!

— Тоді чому ж ті спільники не діяли? Хіба хтось, крім цих трьох, бодай пальцем поворухнув? Чи вони спробували захопити сторожовий пост із чотирма озброєними вартовими та їхнім начальником паном Філіссарі? Скільки човнів на Сен-Жозефі? Одна-однісінька шлюпка! Що таке одна шлюпка на шістсот чоловік? Хіба вони божевільні? Навіщо ж убивати, коли маєш намір утекти? Гаразд, припустімо, чоловік з двадцять утекли б. Але ж їх будь-де схопили б і знову передали Франції. Пане коменданте, я ще не знаю, скількох каторжан пристрелили ваші люди й ви самі, але майже певен, що вони невинні. А нащо трощити наші вбогі речі? Може, ваш гнів і справедливий, але не забувайте: коли ви зробите життя каторжан зовсім нестерпним, тоді недалеко й до справжнього бунту — бунту зневірених, ватаги самогубців. І їхнє гасло буде: смерть усім — і наглядачам, і каторжанам. Пане Дютен, я розмовляю з вами з відкритим серцем, ви заслуговуєте цього хоча б тому, що прийшли поговорити з нами, перше ніж виносити якусь ухвалу. Дайте нам спокій.