Анрі Шарр'єр - Метелик

Острів Сен-Жозеф дикіший від Руайялю і трохи менший, хоч і здається більшим, — він просто довший. Його утворюють два плоскогір’я — нижнє й верхнє. На першому розташований табір, на другому — сумнозвісна дисциплінарна в’язниця. Між іншим, її в’язні й досі щодня ходять купатися до басейну. Слід сподіватися, так триватиме й далі.

Щодня ополудні араб, який працює в коменданта, приносить мені на залізній таці з дерев’яними ручками три казанки, складені один на один. Ці три казанки він залишає в мене, а ті, що приніс напередодні, забирає. Лізетти— на хрещена мати передає мені все те, що варить для своєї родини.

У неділю пополудні я йду їм подякувати. До самого вечора я розмовляю з господинею і граюся з її дочками. Погладжуючи їхні біляві голівки, я думаю: «Як же важко іноді сказати, в чому полягає твій обов’язок!» Цій родині загрожує велика небезпека, якщо ті двоє бевзів не відмовляться від свого наміру. Наглядачі повірили Жіразоло не до кінця й не розлучили їх, а лише відіслали на Сен-Жозеф. Але якщо я попрошу розлучити їх, то цим тільки підтверджу, що донощик мав рацію. Як тоді поведеться охорона? Ні, ліпше я мовчатиму.

Арно й Отен майже не розмовляють зі мною. А втім, так навіть краще. Ми ставимося один до одного чемно, але без панібратства. Жан Карбоньєрі образився на мене за те, що не приєднався до його «казана». У нашому «казані» нас четверо: «П’єро Бовдур, Маркетті-лауреат Римського конкурсу скрипалів, часто він цілими годинами грає, наганяючи на мене смуток, — корсіканець Марсорі і я.

Я нікому нічого не сказав і відчуваю, що тут ніхто не знає про бунт, який готувався на Руайялі. Чи ті хлопці й досі виношують свій задум? Всі троє працюють на дуже тяжкій роботі: тягають волоком величезне каміння, з якого мурують басейн у морі. Величезну каменюку обв’язують ланцюгами, до яких кріплять інший ланцюг завдовжки п’ятнадцять-двадцять метрів, а тоді обабіч нього вишиковуються каторжани з паском через плечі й груди і чіпляють гачок наприкінці паска за кільце ланцюга. Потім усі разом, достоту ніби тварини, тягнуть каменюку до місця призначення. Ця робота під пекучим сонцем страшенно виснажлива.

Одного дня з боку пристані раптом долинули рушничні та револьверні постріли. Я вмить зрозумів: то вони, оті навіжені. Що там діється? Хто перемагає? Я сиджу в корпусі й не ворушусь. Усі каторжани твердять:

— Це бунт!

— Бунт? Який бунт? — навмисне дивуюсь я, мовби нічого не знаю.

До мене підходить Жан Карбоньєрі, який цього дня не пішов на роботу. Він блідий як смерть, хоч його обличчя дуже засмагло на сонці.

— Це бунт, Метелику! — шепоче Жан.

— Який бунт? — холодно питаю я. — Я нічого не знаю.

Постріли не стихають. До корпусу вбігає П’єро Бовдур.

— Почався бунт! Але мені здається, що каторжани зазнають поразки. От гади! Метелику, діставай свого ножа! Перш ніж самим загинути, заженемо на той світ якомога більше наглядачів!

— Атож, заженемо на той світ якомога більше наглядачів! — повторює Карбоньєрі.

Шіссілія дістає бритву. Всі хапаються за ножі.

— Майте ж голову на в’язах! — кажу я. — Скільки нас?

— Дев’ятеро.

— Облиште зброю. Я вб’ю кожного, хто погрожуватиме наглядачам. Я не хочу, щоб мене розстріляли тут, як собаку. Ти причетний до бунту?

— Ні.

— А ти?

— Ні.

— Теж ні.

— А ти?

— Я нічого про нього не знав.

— Отож-бо. Ніхто з нас не знав про бунт, який готували ті бевзі. Розумієте?

— Еге ж, викиньте зброю в парашу, бо вони скоро будуть тут.

— А якщо перемогли каторжани?

— Якщо перемогли каторжани, то хай утікають. Я не хочу здобувати свободу такою ціною. А ви?

— Ми теж не хочемо, — в один голос відповідають усі восьмеро, зокрема й Жан Карбоньєрі.

Я й словом не прохоплююся про свій здогад: якщо постріли стихли, це означає, що каторжани зазнали поразки. Адже різанина, яку вони задумали, не могла б припинитися так швидко.

З’являються знавіснілі наглядачі. Вони б’ють прикладами й ногами каторжан, які перетягували каміння, потім заганяють їх до крайнього корпусу й самі заходять туди. Там наглядачі починають несамовито трощити, топтати й викидати на подвір’я гітари, мандоліни, шахи, шашки, табурети, пляшки з олією, цукор, каву та білий одяг. Вони мстяться каторжанам за все, що не дозволено правилами.

Лунають два постріли, певне револьверні.

Таке діється, мабуть, в усіх восьми табірних корпусах. У дверях крайнього з’являється голий чоловік. Наглядачі, осипаючи нещасного градом ударів, женуть його до карцеру дисциплінарної в’язниці.