Сен-Мартен-дю-Мароні. Вчинив жорстокий напад на трьох наглядачів та тюремника й утік з лікарні. Повернутий з Колумбії. Під час слідства поводився добре. Засуджений до дворічного ув’язнення.
Сен-жозефська в'язниця. Поводився добре до самого звільнення».
— Все це, любий Метелику, — каже комендант, коли я повертаю йому картку, — не дає підстав сподіватися, що з вами спокійно дослужиш до пенсії. Ви не хочете укласти зі мною одну угоду?
— Чом би й ні? Це залежатиме від того, яка угода.
— Ви чоловік рішучий і, незважаючи ні на що, все ж таки напевне спробуєте втекти з островів. Може, вам навіть пощастить. А мені лишається бути комендантом островів ще п’ять місяців. Ви знаєте, чого коштує комендантові одна така втеча? Звичайної річної платні. Тобто його позбавляють доплати за службу в колонії, переносять на півроку пізніше відпустку й скорочують її на три місяці. А якщо слідство визнає, що комендант виявив недбалість, то він може втратити й нашивку. Бачите, як усе це серйозно. Тож мені не хочеться замикати вас у «камері або в карцері через те, що ви схильні до втечі, і цим зарадити собі самому. Не хочеться вигадувати якихось причин для цього. Одне слово, я не хотів би вживати запобіжних заходів. А хотів би, щоб ви дали мені слово не робити спроб утекти звідси до мого від’їзду. П’ять місяців.
— Коменданте, даю вам слово честі, що я не втечу доти, доки ви будете тут. Звісно, якщо ви не затримаєтесь на островах понад півроку.
— Я від’їжджаю менш ніж через п’ять місяців, це вже напевне.
— Дуже добре. Спитайте в Дега, він вам скаже, що я вмію дотримувати слова.
— Я вірю вам.
— А за це я хочу дещо попросити у вас.
— Що саме?
— Щоб за ці п’ять місяців, поки я буду тут, я дістав роботу, з якої мав би певну вигоду пізніше. А може, навіть, завдяки цій роботі я переїхав би на інший острів.
— Гаразд, домовились. Але хай ця угода залишиться між нами.
— Звичайно, пане коменданте.
Він викликає Дега, і той переконує його, що моє місце не серед каторжан з доброю поведінкою, а в корпусі небезпечних, де живуть усі мої друзі. Мені повертають мій дорожній мішок з речами каторжанина, до яких комендант додає пошиті на острові білі штани й куртки.
Тож я з двома парами новісіньких білих штанів, трьома куртками й брилем із рисової соломи вирушаю в супроводі одного наглядача до табору. Щоб дістатися туди від адміністративного будинку, треба перетнути все плоскогір’я. Ми йдемо повз лікарню наглядачів, далі — попід муром заввишки метрів чотири, що оточує виправну в’язницю. Нарешті опиняємося перед головним входом з вивіскою: «Виправна в’язниця островів. Руайяльське відділення». Величезна дерев’яна брама розчинена навстіж. Заввишки вона, мабуть, метрів шість. Біля брами два сторожові пости з чотирма вартовими на кожному. На стільці сидить унтер-офіцер. Жодного карабіна, всі озброєні револьверами. Тут-таки я бачу п'ятьох чи шістьох тюремників-арабів.
Коли ступаю під дашок брами, виходять усі вартові.
— О, новенький, — каже з корсіканською вимовою їхній командир. — Та ще й який!
Тюремники квапляться обшукати мене, але унтер-офіцер спиняє їх:
— Не примушуйте чоловіка витрушувати всі його манатки. Заходь, Метелику. Ти, певне, маєш у спеціальному корпусі чимало друзів, які на тебе чекають. Мене звуть Софрані. Хай тобі щастить на островах!
— Дякую, начальнику.
І я входжу на широке подвір’я, де височать три великих будинки. Наглядач веде мене до одного з них. Над дверима напис: «Корпус А. Особлива група».
Перед широко відчиненими дверима наглядач гукає:
— Старший по корпусу!
З’являється старий каторжанин.
— Ось вам новенький, — каже наглядач і залишає мене.
Я ступаю до величезної зали, де живуть сто двадцять чоловік. Як і в бараці у Сен-Лорані, уздовж стін тягнуться залізні бруси. Між стіною та брусом туго натягнуто полотнища, що правлять за ліжка; їх тут називають «гамаками», хоч на гамаки ці полотнища зовсім не схожі. Щоправда, вони вельми зручні й досить чисті. Над кожним таким «гамаком» — дві дощані полиці, на які можна класти свої речі: на одну — білизну, на другу — харчі, казанок тощо. Між двома рядами «гамаків» тягнеться прохід завширшки метрів три — «коридор». У цьому корпусі каторжани живуть невеликими гуртиками, що їх тут називають «казаними». Такий «казан» іноді складається лише з двох чоловік, а іноді — й з десятьох. Двері корпусу на ніч закривають гратами.
Коли я ввійшов, з усіх боків збіглись одягнені в біле каторжани.
Читать дальше
Конец ознакомительного отрывка
Купить книгу