Карел Фабіан - Чорний вовк

— Але як знайшли ту Інгу Нентвіх?

— Керівники організації мають списки колишніх гестапівців та їх посібників. Німці були дуже акуратні. Про ту жінку вони знали, що Франек був її охоронцем. Вони не хотіли писати «коханцем», бо то було б забруднення раси, а німці її дуже цінували. Організація з’ясувала, де живе тепер Франек, і скористалася з того, що він живе в колишньому будинку Герстнерів. Тільки, можливо, Герстнер вагався, або ж документи, які він тут сховав, були настільки важливі, що йому в пошуках допомагали ще багато визначних сьогодні західнонімецьких діячів. Їм, певно, ті документи чимось загрожують. На мою думку, або, краще сказати, на нашу думку, вони всі зараз у скрутному становищі…

Ситуація потроху змінюється і в Західній Німеччині. Багато хто вже не хоче — хто удає, а хто насправді, — щоб відповідальні пости займали люди з брудним націстським минулим. Ми вже тепер, наприклад, знаємо, що за тією Інгою Нентвіх стежив уповноважений західнонімецького прокурора. Скажімо, звали його Бергер чи Генерт, байдуже. Він купував у нас у Бехині кераміку. І цей же Бергер довів жінку до того, що вона кинулася до прикордонної смуги.

Зайшов надпоручик Томічек, якого посилали для нового ретельного обшуку Франекової халупи, й поклав на стіл невеликий, добре перев’язаний, скріплений печатками пакет.

— Аж на горищі за кроквою, — сказав Томічек. — Може, це якраз воно.

Майор зламав печаті. Папери, списки, точні дати…. Есесівці в Бельзені, Собібору і Тремблінці, списки есесівських лікарів і членів «особливих» відділів…

Майор здивовано свиснув і, не вибираючи, показав на одне з прізвищ.

— Знаю. Тепер державний чиновник в Ревенсбурзі… А от Фріц Шаккерт, групенфюрер, тепер суддя в Західному Берліні… А Клаузен, авжеж, Фріц Клаузен, то ж, звичайно, той журналіст… — він обережно склав папери. — Я це вивчу вже у Празі. Герстнер! Він умів дивитися в майбутнє! Всі ці люди у нього в руках!

— Так, для них це таки скрута! — зітхнув капітан. — Вони ж знали, що Герстнер сховав десь ці папери. І тепер для них це все…

Ліза трохи зморщила ніс, коли до неї підходив Вовк. «З мене вже досить твоїх вибриків!» — сказала вона.

Вовк безпорадно зупинився. Він не наважився підійти ближче, навіть коли батальйонний інструктор попустив йому поводок. Вовк відчував, що Ліза його вкусила б, хоча не розумів, за що, власне. Якби то була інша самка, не зіпсована людьми, він би на неї загарчав: «Гляди мені!» І їй вистачило б цього…

Потім Вовк побачив цікаві речі. Знизу наближався Принц із своїм провідником. І Ліза почала скоса позирати на нього. Коли б не нашийник з шипами, Вовк кинувся б на Принца і показав би йому…

Провідник Принца почав балакати з Лізиним провідником.

З території застави виїхали дві військові машини. Перша одвозила злочинця.

Нагорі по вершині потемнілого пагорба пройшла лисиця. Вона високо піднімала лапки, щоб не замочити їх росою. Звідси її було добре видно. Побачивши людей, лисиця шмигнула в шалину.

На небокраї з’явилися перші зорі. Одна була рожева, друга червона, тоді ще синя, фіалкова, оранжева…. всіх кольорів.

Прапорщик Стогончік легенько потяг за поводок:

— Ходімо, Вовче!

Враз йому щось спало на думку. Він зняв нашийник з шипами і надів звичайний, шкіряний.

— Щоб тобі не давило, друже!

І пішов. Вовк неохоче рушив за ним. Обертався до Лізи, що тулилася тепер до Принца.

Стогончік зрозумів його:

— Жінки, Вовче! Жінки з незрозумілих причин приходять до нас, а йдуть від нас ще з більш незрозумілих причин. Ходімо, Вовче! Що людина напсувала, те можна виправити. У мене ти матимеш новий дім…

Внизу у сутінках стояв добряга Штенцл і, кліпаючи синіми очима, дивився на пагорб, по якому йшли батальйонний інструктор з Вовком. Потім повернувся до Лізи і незвично різко смикнув за поводок:

— Фу!

Ліза підвела очі, подивилася на нього і вишкірила зуби. Вона не хотіла, щоб з нею так поводились.

— Я тобі кажу — фу! — справді розгнівався Штенцл. — І не злись, бо дістанеш у мене… хоч цього й не можна!

І Ліза перелякано підібгала хвіст.

Вона почала поважати свого нового провідника…

Ідеться про Мюнхенську угоду, підписану у вересні 1938 р. керівниками урядів Англії, Франції, Німеччини та Італії про розчленування, а потім і передачу гітлерівській Німеччині території Чехословаччини.