Карел Фабіан - Чорний вовк

— Не грайте перед нами комедію! — не втерпів похмурий майор.

— До лікарні! — шепотів Франек.

Капітан висунувся з вікна. Йому не хотілося вживати суворих заходів.

Внизу Штенцл уже тримав Лізу на поводку, а на Вовкові був нашийник з шипами. Батальйонний інструктор тримав його на короткому повідку.

— Не одводьте собак! — крикнув капітан.

Франек знову скулився і благально глянув на підполковника. Але обличчя підполковника було тверде й незворушне.

— Навіщо собаки? — видихнув Франек. — Ви не маєте права…

Підполковник щось згадав. Кивнув.

— Ми не націсти, — спокійно сказав він. — Націсти це робили. Вас пошлемо тільки з ескортом.

Він глянув на речі, розкладені на столі.

Підсунув їх до майора.

— Цього вистачить чи ні?

Майор кивнув.

— Звичайно. Замах на умисне вбивство. Тяжкі тілесні ушкодження…

Вони розмовляли так, наче допитуваного не було в кімнаті.

— Нічого більше не знайшли? — звернувся підполковник до капітана Гаєка.

— Нічого, товаришу підполковник.

— Накажіть обшукати халупу ще раз. Якщо треба — розберіть її, а сад перекопайте, — сказав він неквапливо.

Майор повернувся до Франека:

— Куди ти сховав ті, речі?

Франек здригнувся. Поки офіцери розмовляли між собою, він дивився на двері і думав, що коли б не було собак — вистачило б одного стрибка… Він скидався на незграбного ведмедя, але, якщо треба, міг бути напрочуд метким… Та молодший сержант стежив за кожним його рухом, а надворі були собаки… Франек чув, як вони виють. Він одвів очі від дверей і безтямно глянув на майора.

— Які речі? — спитав здивовано. Здивування його було щирим. Підполковник одразу помітив це і спокійно поклав руку майорові на плече.

Але в майора був свій метод допиту.

— Речі, по які прийшла другого серпня та жінка!

Франекові потемніло в очах. У них знову з’явився звірячий блиск.

— Ви її вбили! — швидко відповів він.

І одразу збагнув, що зробив страшну помилку, але було вже пізно.

— Я ж кажу, що він психопат! — спокійно мовив підполковник.

— Ти її знав? Звідки?

— Не знав.

Майор махнув рукою.

— Відмовлятися ж нема сенсу. Це, чоловіче, тільки обтяжує вашу провину. Бачите, в неї було багато імен. Між іншим, Чіккі. Але люди в цирку змінюють імена… В гестапо вона мала свій певний шифр.

— Я нічого про це не знаю, — зашепотів Франек.

— Це ви розкажете в іншому місці. Нас це вже не цікавить. Одведіть його!

У приміщенні запанувала тиша. Майор усміхнувся до капітана.

— Спритно ми це проробили, га?

— Спритно, — кивнув капітан. — Проте наші собаки були спритніші.

— Знову! — підполковник засміявся. — Весь час тільки ваші собаки! Але ж вони все-таки зв’язку подій не нанюхали.

— А який був зв’язок подій?

— Коріння тягнеться з минулого, — почав підполковник. — Ота Тіфбах була початком. Вони зробили тут велику помилку, бо справжня Інга Тіфбах живе в Мюнхені. На щастя, порядні люди хочуть одного, а на Заході теж є порядні люди. І їх чимало. Візьмемо хоча б прокуратуру у Франкфурті та її апарат. Вони не погоджуються з нашою політичною системою, але вони солідарні з нами в переслідуванні воєнних злочинців. Ми дістали від них досьє. І це все. Інга Нентвіх. Колишня циркачка. Через неї ми дізналися про Герстнера. Герстнер посідає високий пост у нелегальній організації колишніх есесівців. Це та сама організація, що визволила 23 квітня з брауншвейзької в’язниці колишнього оберштурмфюрера СС Ганса Вальтера Зех-Неннтвіха. Він і Інга, очевидно, близькі родичі, хоча в неї на одне «н» менше. Могутня організація. Між іншим, цього Герстнера залучено до роботи проти нас, що цілком природно. Зеебомова компанія.

У Нюрнбергу Герстнера було засуджено на десять років, але найважчі злочини йому пощастило тоді приховати. Під час війни він був посібником есесівця Христіана Вірта, колишнього комісара кримінальної служби, який організовував у Польщі табори смерті. Через три роки після вироку нюрнберзького суду його помилували.

— Може, він з тих Герстнерів, що мешкали тут? — спитав капітан.

— Так. Жили у Франековій халупі. Коли молодий Герстнер тікав від Червоної Армії до американського полону, він зупинився тут у своїх батьків. Мабуть, тоді ж сховав у них якісь крадені речі або такі важливі документи, що не хотів, щоб вони навіть американцям попали до рук. Він не сподівався, що його засудять і кинуть до в’язниці, а його батьків звідси виселять і батьки помруть раніше, ніж він довідається, куди ділися ті речі. А потім — у 1949 році, було вже пізно. Повернутися сюди він не міг. Люди, яких він посилав, будучи вже на своїй новій посаді, попали до наших рук.