Карел Фабіан - Чорний вовк

— Ми вже затримали! — відповів капітан.

— Що? Ви там нічого не можете знати!

— Щось все-таки знаємо. Тому й затримали.

— Гаразд! Добре працюєте! Ми скоро будемо!

— І наші собаки теж добре працюють! — засміявся капітан.

Водій військової машини зупинився за кілька сот метрів від застави. Поручик висунувся і марно шукав якоїсь перешкоди. Помахав назад другій машині, щоб зупинилася.

— Нічого не бачу, — пробурмотів незадоволено. — Це мені вже наперед не подобається.

Водій був неговіркий. Підполковника він возив близько року, і обидва вже звикли один до одного. Він був добрий водій і знав, кого возить. І якщо навіть у машині сиділо багато офіцерів, як оце тепер, ніхто його не міг примусити, щоб він їхав швидше, ніж шістдесят на годину, хоч дорога була б рівна, як стіл.

Проте звичайно тому водієві по рівних дорогах майже не доводилося їздити.

Підполковник зняв кашкет і провів долонею по лисій голові. Виліз з машини.

— Я б не радив, — сказав водій трохи сердито. Але жоден м’яз на його обличчі не ворухнувся.

— Чого ти боїшся, Іржі? — спитав підполковник. Він стояв, широко розставивши ноги, на стрімкій кам’янистій дорозі і недовірливо хитав головою, дивлячись вперед на двох собак, один з яких був без повідка і біг вільно.

Друга військова машина теж зупинилася.

— Що ви про це думаєте, товаришу майор? — кинув підполковник назад.

Майор, що вийшов з другої машини, приставив руку до очей.

— Якщо це той пес, так це справді небезпечно, — сказав він. Потім похитав головою. — Але там же Стогончік? Тоді я не розумію…

— Так, це той пес.

Водій закурив сигарету, не вимикаючи мотора. Якби щось сталося, обидва офіцери встигли б ускочити в машину. «Якщо той звір нападе на мого підполковника, — думав водій, — я теж матиму час вискочити і захистити його».

За триста метрів від них Вовк тримав батальйонного інструктора за штани і тяг назад. Наче до застави. Стогончік махав руками, щоб не впасти, і марно намагався вирватися. Той Стогончік, який завжди міг легко дати собі раду з собаками.

Трохи далі за Стогончіком вони побачили провідника Штенцла з розлюченою Лізою.

Все, що тут робилося, було незрозуміле.

— У нас же важлива справа! — сердито промовив майор. — Я б…

— Тепер можна не поспішати, — усміхнувся підполковник. — Той хлопець уже в них на заставі.

Майор похитав головою:

— Не збагну, як вони його виявили. У них були мінімальні можливості.

Штенцл помітив офіцерів і хотів був здаля віддати честь, але зробив це якраз в той момент, коли розплутував Лізу від повідка. Поводок якось замотався між його ногами, і Штенцл упав.

Вовк одпустив Стогончікові штани, бо йому набридло, що цей прапорщик не розуміє його, і подивився на тих офіцерів, що стояли віддалік біля машини, — може, вони зрозуміють?

Це була мить, коли майор ступив крок назад, а водій вискочив з машини і став перед підполковником, тримаючи в руці французький гайковий ключ. Але підполковник спокійно відсторонив його.

— Не бійся, Іржі! Той пес зовсім не страшний, — сказав він і помалу пішов униз.

Дійшов до Штенцла.

— Слухайте…

Штенцл не знав, що йому робити. Чи підвестись і віддати честь, чи хапати здурілу Лізу.

— Ні, — похитав головою підполковник. — Краще сидіть. А сидячи честь не віддають…

Потім обернувся і глянув на батальйонного інструктора, який міг більше пояснити, оскільки тримав Вовка за карк (власне, навіть не усвідомлюючи, що він його тримає. — Стогончік у цю мить тільки дуже боявся, щоб той страшний звір не кинувся на підполковника).

— Я, — Стогончік ковтнув слину, — пробачте, товаришу підполковник, але я зовсім збитий з пантелику. Пес крутив хвостом.

— Так, — кивнув підполковник. — І що далі?

— Того негідника, — Стогончік гордо випнув груди, — піймали наші собаки!

Підполковник усміхнувся, бо згадав… І знову провів долонею по лисій голові.

— Я знав, що ви мені того не пробачите. Ну, що ж, прекрасно! Але ми його впіймали разом з вами. Хоча б тим, що зараз ми вже все про нього знаємо, — потім він виправився. — Майже все…

— Так ви нам зараз нічого не скажете? — загримів підполковник. З огидою він одсунув од себе обріз, коробку набоїв і вовчі пастки. Сів на ріг столу проти Франека.

— До лік-арні! — пробелькотів насмерть переляканий Франек.

— Звичайно, — кивнув підполковник. — Але ваші рани не такі страшні, щоб ви не витримали допиту.