Карел Фабіан - Чорний вовк

— Чого ви так боїтесь, Франеку?

Франек спробував чиркнути сірника. Але нічого не виходило. Він ламав сірник за сірником.

Капітан клацнув запальничкою.

Франека від того звуку аж пересмикнуло.

— Ну досить уже дурня строїти, — підвищив голос капітан.

Молодший сержант схвально закивав.

Надпоручик Томічек сидів так, що Франек був прямо перед ним. І дуло його автомата було націлене якраз Франекові в груди. Знову сталося те, чого надпоручик не сподівався. Той чортів капітан завжди має рацію. «Ще трохи, і я б застрелив собаку… Мушу визнати свою поразку. Якби мене зараз хтось запитав, чи можу я очолити заставу, я б чесно відповів: поки що ні. Мені бракує досвіду».

І злість, яку надпоручик мав на себе, він переносив на Франека.

— Ми, Франеку, пізнаємо мерзотника з першого погляду, — похмуро мовив він.

— Я… я все-таки не боюсь…

— Боїтесь, — сказав надпоручик сердито і показав на його коліна. Вони помітно тремтіли, хоча Франек марно намагався опанувати себе. Хтось може не повірити, що коліна від страху тремтять. Але тільки той, хто ніколи не ставив на карту все. Тут, на кордоні, було затримано чимало людей, у яких на допиті тремтіли коліна, і лише прикордонники й працівники держбезпеки можуть підтвердити, що це правда.

Задзвонив телефон.

— Чорт! — лайнувся капітан. Він знав: ще кілька секунд, і той мерзотник витрусить усе, що має у своїй чорній душі. А душа у Франека чорна, капітан уже не сумнівався. Перш ніж почати допит, він усе зважив. Досить уже одного факту — садист, що безпідставно мучить тварину. Самітник, з яким ніхто не хоче мати справи. Насильник з темним минулим. Такі люди у душі боягузи. Не бояться смерті — лише чужої. Не цінують життя — тільки чужого. Капітан підняв трубку.

— Район двісті метрів за закрутом річки, — доповів молодший сержант Пачес. — Дракон і Принц взяли фальшивий слід. Злочинець був у гумових чоботях, правий каблук більше стертий, ніж лівий. Заввишки злочинець близько ста дев’яноста сантиметрів. Слід завдовжки тридцять сантиметрів, шість разів по стільки дає сто вісімдесят, але гумові чоботи більші…

— Правильно, — сказав капітан у трубку.

— Згідно з особливостями сліду вважаємо, що це людина, яка працює стоячи і виконує важку роботу.

— Чому ви гадаєте, що собаки взяли фальшивий слід? — тихо спитав капітан.

— Слід повів до лісорубів. Сподіваємося, що…

— То правильний слід!

На другому кінці дроту запало хвилинне здивоване мовчання. Мабуть, молодший сержант вагався.

— Ми думали, собаки взяли слід тому, що перед ними біг Вовк. Вони його не люблять…

— Це одне з одним не зв’язано.

— … отож просто біжать за своїм ворогом. Тобто до халупи лісоруба Франека. Але то все-таки…

— Обшукайте дім! — наказав капітан і повісив трубку. Потім звернувся до Франека: — Який ви заввишки, чоловіче? Ану встаньте.

Франек поволі підвівся. І стояв хитаючись.

— Добрих сто дев’яносто! — сказав надпоручик.

— А тепер поверніться! Підніміть ліву ногу. Праву. Добре, дякую!

З виразу капітанового обличчя Франек нічого не міг зрозуміти. Лісоруб і досі тремтів. Йому ніяк не вдавалося вгамувати тремтіння в колінах. Він сів.

— З дружніми стосунками покінчено, чоловіче! Саме зараз… — капітан глянув на годинник, — наші люди роблять у вас обшук.

Огидне Франекове обличчя посиніло ще дужче. Ніс вкрився дрібними крапельками поту, що більшали, зливались і струменіли по обличчю. У нього не було сили навіть витерти піт.

— Ви такий самовпевнений, Франеку, що навіть не замітали за собою слідів? — тихо спитав капітан. Раптом він щось згадав. Ту мить, коли підполковник лежав над струмком, і витяг з його дна соснову гілку. З того струмка, що протікав за якихось сто метрів від Франекової халупи. То була миттєва згадка, але він здригнувся від неї.

— Де… сліди? — прохрипів Франек.

— Біля закруту річки.

Франек заздалегідь про всяк випадок приготував пояснення.

— Ми там валили ліс, — сказав він.

— Там внизу — ні. Не брешіть.

— Не брешу, — Франеків мозок на диво почав працювати. — Я туди іноді ходжу… до того дуба… води попить. Звичайно, що собаки виявили там мої сліди.

— Відколи ви п’єте воду? — засміявся надпоручик.

Капітан завагався. То могла бути правда, але внутрішній голос йому підказував, що то підготовлена брехня. Капітан несподівано запитав:

— Навіщо ви так жорстоко вбили те щеня, Франеку?

Франек через силу проковтнув слину. Його мозок працював гарячково. Нарешті вимовив: