Іван Щеголіхін: Троє в машині

— Таню, міліція, ти погубиш і себе, й мене. Поклади мені руки на шию, Таню!

Вона нерішуче, повільно, через силу підняла руки — і припала до його грудей, упала, заридала одразу, палко, важко, захлинаючись; а міліціонер підійшов і щось вимогливо сказав. Дьомін не чув, він намагався утримати Таню, сили її залишали, вона падала з рук Дьоміна, здригаючись від ридання.

— Таню, мила, я врятую тебе, Таню, ніколи не залишу, нікому не віддам, заспокойся, Таню, — говорив Дьомін у її волосся, тільки для неї, ні для кого більше, мимрив, мимрив, збентежений її плачем, нещасним виглядом, безсиллям. Скільки сил треба було їй, щоб зчепитися, і з ким — з Жареним, і з ним, Дьоміним, нарешті, з самою собою. Скільки ж треба сил!..

Він ледве довів її до машини, а відчинити дверцята не міг, руки зайняті, притулив її спиною до машини.

— Таню, тримайся, зовсім небагато залишилося, Таню, ти сильна, смілива, перестань, прошу тебе…

Вона чула, намагалась вгамуватись і не могла, давилась слізьми. Міліціонер стояв за кілька кроків, наче боявся наблизитись, щоб його не обризкали сльози, й говорив монотонно:

— У чому справа, громадяни, у чім справа, культурні люди, у громадському місці?..

Дружинник стояв поруч і тримав у руках чемодан.

— Та вони вже помирились, — вголос вирішила тітка з квітами. — Молоді та дурні, бити нікому. — Але залишилась додивитись, мабуть, поспішати їй нікуди, а інші вже проходили мимо.

Таня нетвердою рукою намагалась знайти ручку дверцят, Дьомін відкрив і допоміг їй сісти. Потім підійшов до дружинника. «Не віддасть — вирву силою». Почував себе на грані. І все ж спокійно та рішуче взяв чемодан.

Кинув його у багажник, зачинив кришку, замкнув., І повернувся до міліціонера, готовий до всього — йти за ним, протокол підписати, штраф сплатити і так далі. Чемодан у багажнику, ключ у кишені, Таня в машині — все! Бій готовий до будь-якої відповідальності.

— Культурні люди, своя машина, — з докором сказав міліціонер. — Чого сваритися? Навіщо міліцію кликали?

— Ну, буває, знаєте. — Дьомін соромливо всміхнувся. — Пробачте.

— Непорядок, галас знімаєте, народ тривожите, — продовжував міліціонер, позираючи на Таню, чекаючи від неї претензій. — Штрафуємо за такі речі.

— Що ж, будь ласка, — погодився Дьомін. — Так сталось, пробачте.

— Чия машина? — діловито спитав дружинник, вносячи і свою долю у справу.

— Моя машина.

— Документи.

Дьомін дістав права водія, подав їх міліціонеру. Той взяв, підійшов до багажника, звірив номер.

— Культурні люди, а таке влаштовуєте, — продовжував докоряти він. — У громадському місці.

Ніхто вже на них не дивився, пішла й тітка з квітами, і дружинник з надією подивлявся на всі боки.

— Дома треба сваритись, — повчально закінчив він. — Можете їхати.

Вони відійшли, а Дьомін ще трохи постояв. Зиркнув на годинник — одинадцять. Лише три години минуло. Дьомін зітхнув, полегшено, радісно, підвів голову — ясне небо, сонце. З ревом приземлився лайнер.

Сів у машину, вставив ключ запалювання, але заводити не став — руки тремтіли.

— Я злий, Таню, я жорстокий! — вигукнув Дьомін у шаленій радості. — Тому, що я щасливий! Вам нікуди піти, нікуди поїхати — тільки до мене! Я радий, Таню, я егоїст клятий, лайте мене, бийте!

— У вас є хусточка? — спитала вона.

Він подав. Вона витерла обличчя, очі, голосно, уривчасто зітхнула й повернулася до нього. Брови зсунуті, губи стиснені, вона наче чекала удару.

— Не треба, Таню, — Дьомін підніс руку до її обличчя, м'яко, ніжно розгладив складку між бровами. — Все буде гаразд. Таню, я хочу, щоб ви мені повірили. — Він прийняв руку, — і її брови знову напружились. Я вас ніколи не залишу, Таню, ні в якій біді. Ви будете жити у нас, займете кімнату — і все. Скільки захочете, стільки й житимете, — ніжно говорив і говорив Дьомін. — Зараз приїдемо, я напою вас чаєм, будете відпочивати, а я швиденько одвезу цей чортів чемодан і все полагоджу, Таню, все влаштую. Мене зрозуміють, і Шупта зрозуміє, і Дулатов тим більше. Відійдете, заспокоїтесь. Будете жити. А потім можна поїхати. На Чорне море, якщо хочете. Я вас помирю з батьком, із матір'ю, з усім світом. Ви вірите мені?

Вона відвернулась від нього, швидко, щоб сховати своє обличчя.

— Добре, Таню?

— Я не можу… — важко вимовила вона, не обертаючись. — Я змушена… ще поплакати. — Підняла руки на щиток приладів, поклала голову на руки, плечі її затрусились.

Дьомін хотів погладити її плечі, погладити її волосся, гострий жаль пройняв його, хотів доторкнутись до неї й не міг, хотів — і не міг. І не зможе. Поки вона сама не подасть руку.