Іван Щеголіхін - Троє в машині

Про Дулатова ходили легенди. Колись і він був хвацьким оперативником, працював у карному розшуку. Розповідали, що він влучав з пістолета у підкинутий п'ятак. Що три доби просидів у шафі, не пив, не їв, але застукав на гарячому перевізників опію. Що одного разу не змогли проникнути у замкнену злодійську хавіру, де була сходка, і Дулатов наказав узяти його, Дулатова, на руки, розгойдати й кинути у вікно. Його розгойдали, кинули. Він вибив раму, клубком влетів у кімнату і випростався коло стіни. Від підлоги до стелі, з двома пістолетами.

Дьоміну не дуже вірилось, що спокійний, мудрий, розважливий Дулатов, міський прокурор, здатний на такі фортелі. Він йому здавався розумнішим за це «безумство хоробрих». Але Дьомін охоче й сам розповідав ці легенди, розуміючи, що в них — правда професії.

І ще оповідали, що давно, у тридцяті роки, Дулатов викрив зграю розкрадачів у міськторзі й закохався у молоденьку продавщицю. Дочекався, коли вона відбула покарання, і одружився з нею. Тепер уже діти, онуки.

За день до суду Дьомін зайшов до Дулатова і сказав, що таким слідчим, як Шупта, він ніколи не зможе стати.

— Даремно, — покартав його прокурор, — Анатолій Андрійович добрий слідчий. Дивіться, як швидко він закінчив справу.

— Він бачить людину такою, якою вона є зараз, на слідстві, — похмуро сказав Дьомін. — І не бажає знати, якою ця людина може стати.

— Суд розбереться. Будемо сподіватися, що він погляне ширше за нас із вами.

Судила всіх трьох виїзна сесія міського суду. У клубі авторемонтного заводу. Народу набилося повно-повнісінько. Раніше такий суд називався показовим. Таким він по суті й залишився.

Бойко поводила себе визивно. Зала гуділа від обурення. Тут же діти загиблої. «Розстріляти її, сучку!» — кричали жінки. Так вона й пішла по статті за розбійницький напад, із посиланням на статтю 195 — за приховування.

Похмурий, пригнічений Дьомін зайшов після суду до Дулатова. Ні, він був засмучений не тільки через Таню Бойко.

— Не можу, — признався Дьомін прокурору. — Не зможу працювати… Я не той, за кого сам себе вважав… Розповзається усе, пливе. Немає фокусу, ясності. Наче я в чужих окулярах.

Дулатов слухав мовчки. І раптом спитав Дьоміна про його батьків, хто вони. Наче не знав.

Учителі вопи. В школі. Мати російську літературу викладає у старших класах, батько — математику, фізику Сільські вчителі. Дьомін народився в селі, там і школу закінчив. Коли до університету вступив, батьки за ним потяглися, до міста. І ціле літо пропадають на дачі, від землі, від сільських турбот не можуть одвикнути.

— Викладання — особливий дар, — невизначено сказав Дулатов. — Кажуть, він передається у спадщину. Не випадкові династії викладачів, слідчих, пастухів, робітників. Вступає людина до медичного, лікарем хоче стати, а однаково стає викладачем, медицини вчить. Вступає на журфак чи на юрфак, хоче бути журналістом, хоче бути юристом, а стає викладачем, вдача, схильність беруть своє.

Дьомін не став приховувати, що натяк зрозумів. Зізнався, що його залишали викладати на факультеті. Але йому захотілось практики, живого діла, активності, риску, одним словом, гострих відчуттів.

— Багатьом слідчим, — продовжував Дулатов, — і молодим, і вже досвідченим, бракує іноді чуйності, бракує знань психології, а інколи і немає бажання її знати. Вам же важко працювати від того, що у вас цих властивостей зайвина. Моя вам порада: повертайтесь на факультет. І не втрачайте з нами зв'язку.

Про Таню Бойко він сказав так:

— Два роки їй підуть на користь. І суд правий, і ви праві у своєму прагненні виручити людину з біди.

«Два роки їй підуть на користь». І ось вони минули, ці два роки. Двадцять чотири місяці, за які Дьомін і квартиру отримав, і спеціалізацію пройшов, і машину купив на паях з батьком, і… багато, одне слово, води збігло.

Але наче й не було двох довгих років. Таня Бойко сидить поруч із Дьоміним. Час наче стиснувся, і знову продовжуються ті ж дні. Знову вона, її доля і турботи Дьоміна. І знову факти, мерзенні факти — нова злочинна змова. Тільки останній дурень і сліпець може її, цю змову, заперечити. Підтвердились найгірші слова Шупти — така вона і сяка.

Два роки вона провела в колонії. А там — не пансіон для благородних дівиць. Молода, нестійка, вона могла перейняти звички та погляди оточення. Машинально, безтурботно. Як машинально, безтурботно довірилась Лапіну. Оточення…

Вона вийшла з колонії, зустріла Жареного і «розпустила хвіст».